Чим є мислення? (Частина ІІ)

Філософський фейлетон Антона Марчинського

"Мислитель" в музеї Оґюста Родена. Медон, Франція

Foto: Wikimedia: aconcagua - GFDL, Cc-by-sa-3.0

Мислення є розмовою душі із самою собою, - каже Сократ у Платонівському «Теететі». І таке формулювання майже не викликає застережень у багатьох інших філософів з пізніших епох та мов Європи, котрі, як пам’ятаємо за Уайтгедом, займаючись філософією (а отже мислячи, чи не так?), творять приписи і коментарі до Платона.

Більше того, чи можна очікувати, що приймаючи зв’язок поміж мисленням та мовою (розмовою) як беззаперечний, вони б також не відносили його до сфери розуму? Безперечно ні, коли йдеться про Канта, що в своїй останній книжці, а отже, - як бачимо, - такій, що вийшла після Трилогії Критик, повторює Сократову дефініцію, а самé мислення як спроможність розмовляти із самим собою та чути самого себе поєднує з розумом і, природно, пізнанням. Інакше кажучи, мислити – це мати розум. Стародавні греки навіть вживали відповідний зворот, що також одне із другим представляв як органічне ціле: «τὸν νοῦν  ἔχειν» дослівно мало би означати «мати розум». Проте як ідіома цей вираз видавав певний семантичний, себто смисловий надлишок, що у ньому крився, адже в тогочасному слововжитку він значив приблизно: спрямовувати на щось розум, але також мислення чи навіть увагу[1]. І нічого дивного, адже всі ці три поняття присутній у згаданому словосполученні іменник νόος може означати – це і розум, і мислення, і своєрідне розташування чи налаштування. А навіть можна ризикнути зі ствердженням, що це настрій (хоч і не в тому вельми специфічному значенні, що з’являється в ХХ сторіччі у іншого німецького філософа – Мартіна Гайдеґґера, до якого ми ще повернемося в наступних частинах цього циклу). Більше того, νόος – це також і «спосіб мислення», і «значення». Отже, повторю, νόος – це насамперед розум і мислення, а до цього доходить низка інших, споріднених із цими явищами значень. Тут можна додати, що, безумовно, це слово знайоме тим українським слухачам або читачам цього фейлетону, котрі хоч коли-небудь стикалися з поняттям ноосфери Володимира Вернадського.

Проте, що цікаво, говорячи про мислення як розмову душі із самою собою, Сократ цього слова не виживав.

Чи він, отже, не вдався до одного з такої пари інших, споріднених між собою грецьких понять, як φρόνημα та φρόνησις, що, окрім мислення, могли б означати і наміри, і розсудок із розсудливістю, і свідомість чи притомність, і, зрештою, таке поняття, як ум, що у побутовому українському слововжитку із розумом ототожнюється? Врешті, φρονέω – це словникова форма дієслова, що вказує на судження. А чи ж не цей акт становить основу логіки та втілює чітку, Апполонівську природу логосу, слова і порядку, із його претензією на всеосяжність і прозорливість? Коли б так було, тоді б описуване Сократом мислення беззаперечно могло би претендувати на розумність і логічність, сполучатися із цими рисами та врешті ототожнюватися.

Але ж ні, Сократ, як і обіцяв, не уникає здивування. Філософуючи, себто мислячи в найбільш радикальний спосіб обіч нього, ми також мусимо починати із подиву. Причина завжди знайдеться, найважче – це її зауважити. «Це винятково знаменний для філософа стан дивуватися. Немає іншого початку філософії, окрім цього, власне»[2].

Отже, коли Сократ сполучає мову із мисленням, він – і це правда – говорить про λόγος, та не згадує ані νόος, ані φρόνησις із φρόνημα. І, звісно, тут ані сліду θεωρία, що втілюється в сучасному понятті теорії, і що досить пізно почала пов’язуватися із мисленням, розумінням і знанням, а перед цим означала спостереження, буття глядачем або ж відображення (імовірно, латинський аналог цього слова, speculātiō, слугував додатковим імпульсом і для його семантичної трансформації). Та поготів ані сліду від грецької σκέψις, що, на додаток до «спостереження», означала також і дослідження, і, як можна здогадатися, «сумнів», а у новогрецькій мові, вже як σκέψη, почала означати «мислення» безпосередньо.

Ні, пояснюючи природу мислення, Сократ називає щось, що у цьому випадку, здається, мало би спасти на думку в останню чергу, адже це щось, як здається, не надто відповідає чіткому, впорядкованому розумові, спроможному пізнавати універсальну істину – однакову для всіх та фундаментальну. Він згадує δόξα[3], що вказує на очікування, враження, уявлення, а навіть фантазію або ж предмет віри і прославлення (ортодоксія – це буквально правовірність і православ’я). І лише після цього δόξα є також поглядом, судженням, думкою, але приватною думкою, особистою оцінкою, тим, що латиною називали opīniō, і що як ‘опінія’ частково утвердилося і в українській лексиці.

Таке мислення зовсім необов’язково веде до істини в її всеосяжності і непорушності, а лише свідчить про те, що кожен з нас може мати свою правду, бачити світ з власної перспективи. Це не значить, звісно, що істина при цьому зникає. Δοξάζω – це припускати та ніколи не бути захищеним від помилки; δοξάζω – це мислити як людина, а не як досконалий та всезнаючий розум, супермозок, вільний від будь-яких обмежень; δοξάζω – це не лише мати приватну думку, але й приймати на себе партикулярне, себто часткове, але також індивідуальне і неповторне становище людини. Аби, можливо, прагнути абсолютної істини, та пам’ятати про обмеженість свого коріння, початків власного пізнання. І, що цікаво, саме завдяки такій унікальності перспективи істина, ἀλήθεια, кожному може являтися по-своєму, для кожного неприхованою може бути інакше, аніж для інших. Тож і багатоаспектність її неприхованості завдяки цьому спроможна являтися повною мірою.

Здається, що Кант, незалежно від своїх намірів, аби описувати, однак, чистий та універсальний розум, а пишучи про мислення як про розмову та вдаючись до поняття Denken, каже те саме, що й Сократ.

Про це, однак, піде мова у наступному фейлетоні

Антон Марчинський

[1] Oktawiusz Jurewicz, Słownik języka greckiego, t. 2, Wydawnictwo Szkolne PWN, Warszawa 2001, с. 81-82.

[2] Plato, Theaetetus [в:] Plato, Platonis Opera, ed. John Burnet. Oxford University Press. 1903. https:\/\/www.perseus.tufts.edu/hopper/text?doc=Perseus%3atext%3a1999.01.0171%3atext%3dTheaet. (доступ: 26.11.2021), 155d (переклад мій – АМ).

[3] Ibid., 190a.