Українська Служба

Слід сліду Джанні Ваттімо

23.09.2023 16:39
Філософський фейлетон Антона Марчинського
Аудіо
  • Слід сліду Джанні Ваттімо. Філософський фейлетон Антона Марчинського
   .
Слід сліду Джанні Ваттімо. Філософський фейлетон Антона МарчинськогоУСПР

19 вересня, у віці 87 років, в Ріволі помер видатний італійський філософ Джанні Ваттімо. Філософ, громадський діяч, політик… Він був євродепутатом п’ятої та сьомої каденцій, його погляди керувалися навіть у бік комунізму, який він, однак, називав «слабким комунізмом» — у дусі концепції «слабкої думки», що корінням сягала філософії Гайдеґґера. Одним із перших в Італії він здійснив камінґаут як гей, а заразом залишався католиком, що, однак, за ніцшеанською традицією — хтозна чи теж аж так далекою від християнського мейстрімного містицизму — «привітав смерть Бога».

Один із класиків італійської філософії, він напевно не поступався за значенням Умберто Еко (філософові Умберто Еко, безумовно, з його семіологічною відсутньою структурою). Його, певно через непорозуміння, вважали одним з провідних італійських постмодерністів. Як, зрештою, і Еко (хоча, коли б ототожнювати постмодернізм і постструктуралізм, то останньому це найбільше б пасувало). Як, зрештою, і Дерріду, чиї філософські корені дуже схожі на ті джерела, з яких виростає мислення самого Ваттіма. Французького філософа тут наразі залишмо, натомість щодо обох італійців варто було б сказати, що їхня позиція, як одинадцять років тому в ефірі Польського радіо зазначала доктор Катажина Кася, при нагоді приїзду Ваттіма до Варшави, дуже близька до підходу Лєшека Колаковського, який заперечував саме існування такого явища, як постмодернізм. Зрештою, Ваттімо написав на цю тему книжку, що стала однією з найважливіших його візитівок. Сама ж польська колега цього італійського філософа тоді ж сказала, що його позиція сформувалася завдяки «певній кризі»:

«Ваттімо, що може прозвучати досить неоднозначно, любить кризи. Ми так страшно нарікаємо на світову економічну кризу і її страшні наслідки, а для нього кризова ситуація означає зміни. Лише Ваттімо каже, що є комуністом, будучи одночасно християнином. Із цим дуже важко погодитися, особливо на польському ґрунті, оскільки ми маємо реальний досвід комунізму, що пов’язаний для нас з величезним багажем значень, про який Ваттімо не завжди хоче пам’ятати».

На переконання Катажини Касі, якого не можу не поділяти я, італійський філософ ідеалізував комунізм. Що, зрештою, теж зрозуміло, бо йшлося й про суто італійський контекст, де головною противагою для цієї ідеології — саме ідеології — був італійський же фашизм. А тут, зрештою, не можна не зауважити й виразного скепсису в мисленні Ваттімо щодо ідеологій як таких. Та, здається, у цьому не варто шукати виразного продовження думки франкфуртських марксистів, а радше йдеться — про що я вже щойно сказав — про одну лінію, яка слабкість мислення, через слабкість метафізики, визначала як константу (щонайменше для нашої епохи). А отже йшлося й про слабкість ідеологій. Ця лінія, як не парадоксально, виводиться від Мартіна Гайдеґґера, одного, здавалось би, з найбільш ідеологізованих мислителів ХХ століття (та залишмо роздуми цього німецького філософа на тему ідеологій, які він розвивав у своїх Чорних зошитах, щоденниках, які писав упродовж багатьох десятиліть, зокрема і у свій нацистський період, на один з наступних фейлетонів). Отже, у цій лінії був Гайдеґґер, але теж і Дерріда, і Ґадамер, і Рорті, і навіть, я би сказав, Левінас.

Як я пам’ятаю, такий скепсис виразно звучав у словах Ваттімо в один з його візитів до Варшави кільканадцять років тому. До слова, перекладачкою під час його лекцій у Польщі була й згадана перекладачка його книжок, Катажина Кася.

Та, визнаю, Ваттімо ніколи особливо не цікавив мене як суспільний чи політичний мислитель. В моєму інтересі йшлося саме про метафізику, онтологію, а також про пов’язані із ними аспекти філософії релігії — всі, що можна було б звести  до метафори «слабкої думки», яка не в змозі вхопити повноти буття та сущого, ба — не повинна її навіть шукати, її бо сила у слабкості — у спілкуванні з неприсутністю, із надходженням того, що найважливіше та неявне. Можна було б це назвати нігілізмом, і подеколи так філософію Ваттіма називає й він сам. Та цей нігілізм дуже схожий із рефлексією над месіанською оптикою, яку представляє інший живий класик італійської філософії, також послідовник, а навіть і просто учень, Мартіна Гайдеґґера — Джорджіо Аґамбен. Цьому варто б також присвятити одну з передач, та тут можна лише сказати, що сприйняття дійсності крізь очікування надходження чогось ще неприсутнього, неявного та бажаного, або ж чогось доброго та істинного, що колись було, але вже немає, що належить до вічної сфери, як це італійською ж називають, «illo tempore», тягне за собою дуже специфічне сприйняття часу, «часу, що лишається», за Аґамбеном; а з ним особливої рештки — того, що лишається, але його не вхопити, бо й так воно веде на манівці. Цей залишок, про який пише Аґамбен, був тим же залишком, про який писав Левінас, і так само тим, про що мислив Ваттімо. Це — слід, або й навіть — ще радикальніше — слід сліду.

Саме цю метафору Ваттімо представив під час організованого ним 1994 року на острові Капрі легендарного вже семінару, присвяченого релігії, в якому взяли участь Жак Дерріда, Ганс-Ґеорґ Ґадамер, Мауріціо Ферраріс, Альдо Ґарґані, Еухеніо Тріас, Вінченцо Вітіелло та сам Ваттімо. А на основі цього вийшла книжка «Релігія», п’ятьма роками пізніше перекладена на польську. Саме на сторінках цього видання мені довелося вперше зустрітися із Джанні Ваттімо. Вражало, як його роздуми про слід сліду (що стосувалися не лише самого явища релігії, розуміння якого шукали учасники семінару, повернення релігії, але й пошуку того найважливішого, що можна лише помислити, себто буття або й sacrum із ним пов’язаного) дуже органічно продовжували розділ Жака Дерріди під назвою «Віра і знання». В ньому бо французький філософ теж писав про невловиме, починаючи начебто з неоднозначної етимології самого слова «релігія», але врешті звертаючись до своєї улюбленої метафори хори (χώρα) — місця поза місцем: оточення грецьких полісів, що не вписуються до їхніх меж, але визначають їхню сутність, але й білого тла під літерами тексту — неявного, але присутнього, такого, що без нього самі літери ставали б цілковитим нонсенсом, коли б ми взагалі могли їх зауважити.

Так само й зі «Слідом сліду», де, коли вже йдеться про явище релігії — а йдеться не лише про нього, як кажу! — Ваттімо пише: «Ми хочемо піти за цим слідом сліду, прийняти за вихідний у відновленій рефлексії на тему релігії сам факт її повернення, нової присутності, її адресованого нам заклику, заклику голосом, який ми вже напевно чули»[1]. Адже філософія «мусить, найімовірніше, мислити про себе як про критичне вслуховування — а отже як про пригадування Ge-schik сущого, історії його Schickungen — заклик, який стає чутним лише в самому стані неавтентичності, що розуміється не як структурна, але як пов’язана із самою подією сущого в остаточному моменті метафізики» [2]. І ще: «(Лише) тому, що розпалися метафізичні метанарації, філософія наново відкрила вірогідність релігії і може відтак зважати на релігійну потребу в колективній свідомості поза схемами просвітницької критики»[3].

І так, врешті, філософія «виявляється закликаною до своєрідної відмови — відмови від заспокійливої неминучості того, що присутнє. […] Така відмова від присутності надає постметафізичній філософії, а особливо герменевтиці, характер невблаганного занепаду (deiettivo). Вихід поза метафізику, іншими словами, не може відбутися інакше, ніж крізь нігілізм»[4], — пише італійський філософ. Та чим є такий нігілізм і чи може він врешті знайти якесь звінчення? Тільки коли, виходячи поза метафізику, він повертається у лоно релігії, завершує Джанні Ваттімо: «сенс нігілізму — коли б сталося так, що ми уявили б собі процес, в якому суще врешті не існує, а не-суще, ницість існує — може розумітися лише як нескінченний процес редукції, витончення, послаблення. А чи таку рефлексію можна уявити поза горизонтом Втілення?».

Прощавайте, професоре Ваттімо.

Антон Марчинський

 


[1] Gianni Vattimo, „Ślad śladu” w: Jaques Derrida, Gianni Vattimo i inni, Religia, Wydawnictwo KR, Warszawa 1999, s. 100.

[2] Там само, с. 105.

[3] Там само.

[4] Там само, с. 116.

Побач більше на цю тему: філософія

«В моїм початку мій кінець»

22.04.2023 18:24
Філософський фейлетон Антона Марчинського

Зло, війна, мовне сум'яття (частина І циклу)

06.05.2023 19:41
Філософський фейлетон Антона Марчинського

Зло супроти самого мислення (частина ІІ циклу)

20.05.2023 17:56
Філософський фейлетон Антона Марчинського

Зло, досвід війни та виразимість етики (частина ІІІ циклу)

21.05.2023 12:00
Філософський фейлетон Антона Марчинського

Війна у підвалин філософії (частина IV циклу)

14.06.2023 13:00
Філософський фейлетон Антона Марчинського

Війна як філософська ідея і як геноцид (частина V циклу)

14.06.2023 19:00
Філософський фейлетон Антона Марчинського

Війна як боротьба та спір (частина VI циклу)

15.06.2023 16:47
Філософський фейлетон Антона Марчинського

Слово війни: своє, ніяке, зніяковіле, підозріле (частина VIІ циклу, остання)

17.06.2023 17:24
Філософський фейлетон Антона Марчинського

«Говори лишень, а поза тим роби, що хочеш»

12.08.2023 16:48
Філософський фейлетон Антона Марчинського

XII Польський філософський з'їзд

21.09.2023 17:07
У сторіччя І Польського філософського з'їзду, який 1923 року провели у Львові, цього разу ця подія відбулася вже вдванадцяте