Юзеф Тішнер: добро, що завжди вибирається ціною певного зла

«Певної миті я вирішив, що не змінюватиму світу, а описуватиму його. Ті, хто змінює світ, мають постійні проблеми, позаяк або занадто його змінили, або замало його змінили. А в результаті світ змінює їх, і, звісно, нічого з цього не виходить. Описування світу приносить величезне задоволення. Тоді видобувається якась істина про світ»

19. Dni Tischnerowskie w Krakowie

Foto: mat. prasowe

12 березня минуло 93 роки від народження Юзефа Тішнера – одного з найважливіших і найяскравіших польських філософів ХХ століття. Тішнер був представником польської феноменологічної школи, учнем Романа Інґардена, першого польського феноменолога, який, своєю чергою, був учнем Едмунда Гуссерля. Окрім цього, Юзеф Тішнер одним з перших перекладав на польську твори Мартіна Гайдеґґера та, поруч із Кшиштофом Міхальським і Цезарим Водзінським, належав до трійки найвидатніших знавців та інтерпретаторів філософії цього німецького мислителя на берегах Вісли. Натхнений працями Франца Розенцвайґа та Емманюеля Левінаса, Юзеф Тішнер створив власну філософію діалогу, яку з часом називає філософією драми. Варто, однак, додати, що Тішнер вирізнявся в академічному світі Польщі не лише глибиною тем, до яких звертався, але й неповторним стилем писання та особистого спілкування. Ілюстрацією першого, безперечно, може послужити його «Історія філософії по-ґуральськи», а другого численні історії, що збереглися в пам’яті його друзів, або ж його власні слова, збережені, наприклад, у інтерв’ю. Як, скажімо, ці, коли він так представив своє філософське кредо:

-           Певної миті я вирішив, що не змінюватиму світу, а описуватиму його. Ті, хто змінює світ, мають постійні проблеми, позаяк або занадто його змінили, або замало його змінили. А в результаті світ змінює їх, і, звісно, нічого з цього не виходить. Описування світу приносить величезне задоволення. Тоді видобувається якась істина про світ.

Юзеф Тішнер помер 2000 року, залишивши після себе неоцінений філософський доробок. За кілька років після його смерті з проханням розповісти про філософію ксьондза професора Юзефа Тішнера я звернувся до його учня і впродовж багатьох років асистента – професора Тадеуша Ґадача з Інституту філософії та соціології Польської академії наук. До Вашої уваги фрагменти цієї розмови:

-           Ксьондз професор Тішнер пройшов досить суттєву еволюцію, бо, як відомо, він почав від феноменології. У докторській і габілітаційній працях займався ще феноменологією Гуссерля. А потім в його думці наступив певний зворот, коли виникло таке досить характерне поняття аксіологічного Я, яке він впровадив замість трансцендентального Я Гуссерля. Так він почав еволюціонувати в бік аксіології (розділу філософії, зосередженого на системах цінностей – ред.). Тоді дуже великий вплив на нього мав, зокрема, Макс Шелєр. Але Тішнер, про що ми маємо згадати знову, здійснив тоді дуже важливий зворот, й то такий дуже самостійний, оригінальний. А саме, він прийшов до переконання, що у досвіді первинними є не самі цінності, як вважав Шелєр, але первинною в досвіді є присутність іншої людини, іншої особи. І, власне, в цій перспективі присутності і досвіду присутності вартості відкриваються і набувають сенсу. Чи не так? Бо не можна інакше вести мову про справедливість, наприклад, чи про щирість і чесність поза перспективою такого безпосереднього досвіду присутності іншої особи, якій це, власне, йдеться про справедливість, щодо якої маємо бути щирі та чесні. І цей мотив досвіду особи як первинного досвіду супроводжуватиме філософію Тішнера весь час. Саме цей мотив був своєрідним вікном, крізь яке до нього прийшла філософія діалогу. Коли потім Тішнер почав вивчати твори Еманюеля Левінаса чи Франца Розенцвайґа, значно пізніше, то саме тому вони виявилися для нього близькими, бо якось відповідали тому його первинному досвідові.

Професор Ґадач пояснив у чому полягає специфіка філософської антропології Юзефа Тішнера?

-           Він шукав новий шлях поміж такою філософією, котра мислила людину невідповідною для неї мірою – і прикладом для Тішнера тут була філософія Августина, коли людину міряли немовби мірою Бога, Святої Трійці, мірою ідеї божественності, що у нас відбилася. А, з іншого боку, існувала протилежна антропологія, котра намагається міряти людину немовби нижчою за неї мірою. І тут Тішнер як приклад наводив вчителів підозри – Фройда, Ніцше, у яких, своєю чергою, людину намагаються редукувати, звести до її підсвідомості, до волі до влади. Тішнер говорить, що ми мусимо шукати такої антропології, що міряла б людину її власною мірою. І в тому сенсі близький йому був Паскаль. Паскаль, котрий показував, що людину треба міряти одночасно мірою божественності та її власної людськості. І цим же шляхом пішов Тішнер, розвиваючи свою дуже оригінальну, як гадаю, філософію драми, як він її називав. І тут можна вести мову про своєрідну драматичну версію філософії діалогу. Вона полягає в тому, що показує людину в ситуаціях екзистенційної драми, тобто показує людину саме такою, якою вона є. Коли добро, істина і краса не є взаємозамінними, як у світі Платона, але залишаються у певній драматичній напрузі між собою. Отже, ніколи не є так, що ми можемо вибрати добро, бо воно завжди якось вибирається ціною певного зла, завжди відтінене злом. Тобто ми завжди платимо якусь ціну за добро, яке ми чинимо. А також, добро завжди залишається в якомусь конфлікті з красою, або ж у конфлікті з істиною. Тішнер неодноразово підкреслював, що істина не буває доброю, добро істинним, краса не є доброю тощо.

Специфіка філософії драми вимагає додаткового пояснення, - продовжує учень Юзефа Тішнера:

-           А саме, вона намагається аналізувати такі ключові місця, в котрих людська драма сповнюється. Це дім, цвинтар, робоче місце. І вона показує, що ці місця формуються не досвідом простору, але досвідом взаємності. Тож для Тішнера філософія драми є філософією взаємності або ж драми невзаємності. Отже Тішнер стверджує: земля обітована стає такою, коли між людьми існує взаємність, а якщо взаємності немає, тоді вона негайно перетворюється в землю, у якій нам було відмовлено. На додаток, немає сенсу шукати якихось нових місць, бо самі ці місця творяться нами у взаємності. Кажучи прямо, якщо немає між людьми взаємності, то дім не буде домом, але буде помешканням або місцем, де ми лише знаходимо прихисток; праця не буде місцем взаємної підтримки одних людей другими, але тільки місцем експлуатації; а цвинтар не буде місцем пам’яті і традиції, певної спадкоємності, але буде, а може часто буває й тепер, місцем взаємного звинувачення і обливання брудом, місцем пошуку історичних винуватців. Гадаю, що тут дійсно Тішнер торкнувся чогось дуже фундаментального.

            Є ще один дуже важливий мотив, про який варто згадати. А саме, Тішнер, безумовно, займався філософією – мусив нею займатись – у контексті марксизму, котрий у Польщі, можливо, не був такий міцний, як у інших країнах Центрально-Східної Європи. Тим не менш, Тішнер зауважив дуже цікаву аналогію між марксизмом і певними інтерпретаціями християнства. А саме, він казав, що коли ми думаємо про співвідношення між найвищою цінністю і найближчою, тоді тут, власне, знаходимо таку аналогію.

Що це значить та що спільного це має з марксизмом? – Тадеуш Ґадач продовжує пояснення філософії Юзефа Тішнера:

- Тішнера неодноразово звинувачували в тому, що він більше якби довіряє людині, ніж Богу, що його філософія більш скерована на людину, ніж на Бога. А треба при цьому пам’ятати, що він був католицьким священиком. Тішнер відповідав на це, що специфікою християнства є те, що найвища цінність, котрою є Бог, може переживатися лише за посередництвом найближчої цінності, що нею є людина. І тим християнство відрізняється від усіх інших релігій, бо упривілейованим місцем переживання Бога воно робить людськість. А тому центральною категорією – як теологічною, так і філософською – був для Тішнера факт втілення, тобто Бог, який входить у людську історію і ототожнюється з людиною.

            Але що спільного це має з марксизмом? Те, що у марксизмі також існують найвищі цінності, що визначали ідеологію та були основою діалектичного матеріалізму. Тільки там, на противагу до християнства, треба найближчу цінність, якою є людина, віддати на поталу цінності найвищій. Отже, якщо треба було зрадити батька, як вчинив славнозвісний Павка Морозов, то це слід було зробити, оскільки найвища цінність важливіша за цінність близьку. У християнстві навпаки. І, власне, в такій напрузі поміж християнством і марксизмом Тішнер демонстрував специфіку християнства, що в ім’я найвищої цінності рятує цінність найближчу, тобто людину. Цей досвід конкретної присутності людини був для Тішнера найістотнішим.

Антон Марчинський