12 вересня у Золотій залі Королівського замку у Варшаві відбулася 49-ма урочиста церемонія нагородження Премією ім. Оскара Кольберґа за заслуги для народної культури. Це — найважливіша відзнака у галузі народної культури у Польщі і вона існує найдовше, з 1974 року. Премію ім. Оскара Кольберґа у Польщі вручають безперервно з 1974 року людям, які працюють у галузі народної культури. Це — сільські музиканти, співачки, співачки, ті, хто займається ткацтвом, витинанкою, писанкарством, гончарством та іншими видами народної творчості, також серед лауреатів — дослідники, науковці та інституції культури, що собливим чином беруть регіональні традиції.
У програмі Польського радіо для України «Витоки» лауреати цьогорічної премії розповідають про свою діяльність та про те, як важливо передавати цю культуру наступним поколінням. Для кожного з них — це без перебільшення одна із найважливіших нагород, у народі називають її «народним Оскаром».
Серед лауреаток — співачка Анна Худа з регіону Біскупізна, що у Великопольщі.
— Традиції і культуру мені передавали мої дорогі батьки, також дідусі і бабусі. І я дуже задоволена і горда, що можу прославляти цю культуру, яку вони мені передали. Девіз, який мені передали мої батьки, я ношу в серці до сьогодні. І я стараюся триматися правил: так, як все це робилося багато років тому, так я і роблю сьогодні. Мене найбільше тішить те, що я живим способом можу передавати цю культуру своїм учням. Я працюю з учнями в школі, у дитячому садку. Також я пишу віршики для дітей відповідно до їхнього віку. Я справді пишаюся своєю працею, я встановлювала цеглинку за цеглинкою впродовж всього життя і дійшла до вершини. Я не сподівалася отримати цю нагороду. Навіть не думала про це. Але я собі казала так: я ж не працюю для себе. Бо хто працює для себе, то його робота не має великого значення. А той, хто для людей працює, має неймовірну силу. Я не знаю, звідки я цю силу черпала, але не раз це приходило до мене вночі і я отримувала якесь неймовірне натхнення для писання. То я вставала і писала. Я багато виливаю на папір. Найбільше я пишу про землю і про село. Там я виховувалася, там я народилася. Я там робила перші кроки, ходила до школи. У школі вчитель зауважив, що я маю музичний талант. У школі я грала на мандоліні. Мене і далі тягне до цього інструменту. Але у 18 років я вийшла заміж і почалися родинні справи. Коли з’явилися діти, то треба було займатися вже ними. Коли я отримала новину про премію Оскара Кольберґа, то була шокована. Я не вірила в це. Навіть перепитувала, чи справді так є. А мені кажуть: так, справді, радійте цьому. У нас щороку відбувається Великопольський табір традиційної музики. Цього року це вже був 12-й. На нього приїжджають люди зі всієї Польщі, навіть з-за кордону. Є одна пані, яка приїжджає постійно з Німеччини. Коли вона тільки-но дізнається, що я вестиму майстер-класи, то відразу на них записується. І навіть, якщо вона перебуває десь на канікулах, то на 3-4 дні все одно приїздить до Польщі на цей табір. У неї є зошит, де записані всі пісні, які вона вивчила на таборі. 12 років вона приїжджає і вже добре знає цей репертуар, повторює його. Мене справді дуже часто запрошують на такі події. Звісно, я дуже радію цьому. Це велика радість — бути серед людей, і що ця слава розноситься не лише на наш маленький терен, нашу ґміну, воєводство, але також ми їздимо закордон, де я лише не була…
Лауреатом цьогорічної премії ім. Оскара Кольберґа «За заслуги перед народною культурою» в номінації «Фольклорні колективи» отримав Ґуральський театр пісні «Dunawiec». Це гурт, який діє з 1984 року в Збилютові, що у Нижній Сілезії. Його творять нащадки польських реемігрантів з Буковини — чадецькі ґуралі, які приїхали до Нижньої Сілезії у 1947 р. Це одна з небагатьох груп у регіоні, яка, окрім діалекту, обрядів та вражаючого репертуару старовинних пісень, зберегла традиційні святкові костюми.
Ядвіґа Ліпінська:
— Мене звати Ядвіґа Ліпінська. Наш гурт називається Ґуральський театр пісні «Дунавєц» зі Зґлютова у Нижній Сілезії. Це культура, яку нам передали наші батьки, дідусі, бабусі. І ми це продовжуємо до сьогодні. Наші предки родом були з румунської Буковини. Це околиці Чернівців. Там вони жили. До нині ми стараємося культивувати і підтримувати традицію наших батьків і дідусів, бабусів. Театром нас назвав пан, який відкрив нас для світу. Колись ми називалися «Зґлютовянкі», а пан, який нас відкрив сказав, що наші пісні як театр. І тому так нас назвав. У гурті співають переважно бабусі, мами, ми не маємо молодих наступників. Молоді не дуже хочуть брати участь у цьому. Ми трохи побоюємось, що якщо не буде у нас молоді, то гурт може перестати існувати. Ми виступаємо на дожинках, щороку їздимо до Ястровя, бо там відбувається фестиваль чадецьких ґуралів, це біля Познані. І куди нас запросять, туди ми і їдемо. У нас переважно пісенний репертуар, танців у нас нема. У нас є лише один танець «єліня» і він танцюється на запусти.
— Мене звати Зоф’я Тарасєвіч. На завершення карнавалу танцювався танець «Єліня». Це був чоловік, переодягнений за оленя. Він сідав посередині у позиції сплячого оленя. Люди танцювали навколо оленя. Колись танцювали молоді, дорослі, діти, абсолютно всі. І при цьому співали пісню, яка мала на меті зрозуміти цінність льону, який сіяли. І у змісті цієї пісні говориться про весь процес — від засівання льону до збирання, все, що робилося колись при виготовлені полотна з льону, починаючи від орання поля. Після закінчується оплесками і притупом, що означає блиcкавку і грім, які будять оленя. Це таке чарівне коло, з якого виходить олень і будить природу до життя. На цьому і закінчується увесь період карнавалу — таким містичним танцем і співом, аби був добрий врожай. Це одна з найстаріших пісень, які було збережено, пісня і архаїчний звичай після пісні про хліб і горох. Для нас участь у колективі означає повернення до свого коріння, це збереження пам’яті про наших предків, які творили цю культуру. Ми хочемо зберегти її для наступних поколінь. Це коріння нашої польськості, нашої культури.
Ґражина Кручинська родом з Живця. Там разом з чоловіком Тадеушем вони вже понад 50 років творять іграшки, музичні окарини з глини. Це давня родинна традиція.
— Мене звати Ґражина Кручинська, я — з Живця. Разом із чоловіком ми стали лауреатами премії ім. Оскара Кольберґа. З 1971 року ми творимо разом з чоловіком нашу родинну традицію. Я – представниця вже п’ятого покоління у цьому ремеслі. Мій тато родом був з Кракова з родини Романьчиків. Ми творимо глиняні пташки, що грають на воді, це музичні окарини. На них грають такі гурти як «Golec Uorchestra», Варшавська філармонія, всі регіональні гурти. Ми виготовляємо музичні окарини власноруч. Це вже понад 50 років. Це — народна творчість. Все робиться дуже ретельно: вручну ми мелемо глину, маємо гіпсові форми, все створюється вручну. У нас немає масової продукції. Зрештою, для цього нема ані виробинцтва, ані можливостей. Ми просто продовжуємо родинну традицію. Усе життя з дитинства я за цим спостерігаю. Ще малою дитиною, коли мої батьки цим ще не займалися, то моя бабуся Вікторія Романьчик у Кракові, мій дідусь це робили, і я це бачила у них. Навіть є патент з Міністерства культури, який мала моя бабуся Вікторія Романьчик, де вказано, що у 1956 році окарину було визнано музичним інструментом у Польщі. У нас є оригінальний документ. Я грала на скрипці, я ходила на заняття до вчителя. Але до сьогодні я не навчилася грати на окарині. Для цього достатньо 5 хвилин, але я і так не вмію. На цих інструментах грає моя донька, мій чоловік. Він думає над всіма формами, над різними речами, як і що зробити. У нас є різні види пташок, зозульки, сови… Над всім цим думає мій чоловік. І він теж на цьому вміє грати.
Серед нагородженних також був Любуський музей ім. Яна Декерта у Ґожові Великопольському, що у Любуському воєводстві. Нагороду інституція культури отримала за організацію Конкурсу писанок ім. Міхала Ковальського, що відбіуваються вже 50 років. Директорка цього музею д-р Ева Павляк каже, що для музею це велика честь і радість отримати таку нагороду.
— Ми дуже горді і щасливі, що отримали настільки почесну відзнаку. У польській адміністрації у Любуському воєводстві ми перебуваємо щойно 80 років, а Конкурс писанок, за проведення якого ми отримали Премію Кольберґа має вже понад 50-літню традицію. До воєводства ми прибули з різних місць. Наші предки — бабусі, дідусі — привезли до Любуського воєводства, до Ґожова Великополського, частину своєї традиції, історії і таким чином ми творимо у себе багатокультурну мозаїку, таку, що дуже гарно шанується серед різноманіття. Ми шукаємо того, що нас єднає. Там ми є кольоровою спільнотою. У нас живуть роми, лемки, українці, татари. Кожен з нас звідкись походить. І в одному місці ми можемо пізнати всі ці культури, багато народів, багато етнічних груп. І в цьому різноманітті ми знаходимо велику вартість. Музей це таке місце, що виконує особливу роль, адже з одного боку це таке місце, завданням якого є виховання, але слідкуючи за тими, хто приходить до нашого музею, все частіше у таких місцях, як музей, вони шукають хвилини відпочинку, я бачу не прагнення до науки, освіти, а до духовності. І, мені здається, що сьогодні частина людей, які розглядають музей як місце розваг, отримання нових знань, та все ж шукають більше — відпочинку від надміру інформації сучасного світу, від культури споживацтва, це повернення до фундаментальних вартостей, мені здається, нам сьогодні дуже потрібне.
Коли йдеться про конкурс писанок, то все почалося від патрона конкурсу Міхала Ковальського, який прийшов до осіб, що в нашому регіоні у 70-х роках керували культурою, з кошичком. У ньому були писанки. Він прийшов з пропозицією організації конкурсу писанок. І так від малих кроків все почалося. І рік за роком все більше осіб надсилали нам свої писанки. Однією із осіб, які позитивно відкликнулись на його ідею, був тогочасний директор нашого музею пан Здзіслав Лінковський, але також тогочасний директор Відділу культури у Воєводській адміністрації пан Едвард Корбан. І, завдяки цим трьом постатям, сьогодні ми маємо чудесну понад півстолітню історію. Продовжувачкою цієї великої справи є донька пана Міхала Ковальського — Лідія Сьвьонтковська, яка є головою осередку Об’єднання лемків у Ґожові, але також його співорганізовує Об’єднання українців у Польщі (осередок у Ґожові) і Любуський музей, який є партнером. А в нашому музейному просторі ці писанки з конкурсу презентуються. І це вже дуже гарна традиція, що завжди вернісаж цієї виставки відбувається на Вербну неділю. І я з впевненістю можу сказати, що впродовж років це одна із найбільш популярних виставок у нашому музеї, на неї приходить дуже багато людей, а особливо мене тішить те, що приходить дуже багато родин з дітьми. І ця малесенька писанка є символом найпрекрасніших відносин між людьми, адже на писанці, яку висилають на конкурс, писанкарі залишають годинні розмови зі своїми близькими за столом, чудесний блиск свічок, там є чудова атмосфера вогню з каміна, але це також родинні історії. Це щось справді неймовірне, що формула цього конкурсу не дуже змінюється впродовж років. Вона і далі така ж сама, традиційна, незважаючи на те, що світ рухається вперед. І ми пишаємося тим, що цей конкурс витримав різні зміни у Польщі, міленіум, багато криз — пандемію, збройні конфлікти. Це щось справді неймовірне, що ці фундаментальні вартості — віра, надія, міжлюдські стосунки — справді сильніші від того всього, що сама людина може створити, а що називається злом.
Запрошуємо послухати програму у доданому звуковому файлі та на подкастовій платформі
Мар'яна Кріль
