Zieleń. Fantazja słowotwórcza
O zieleni można nieskończenie.
Powielając dźwiękiem jej znaczenie,
Można kunsztem udatnych powieleń
Tworzyć światu coraz nowszą zieleń.
Nie dość słowo z widzenia znać. Trzeba
Wiedzieć, jaka wydała je gleba,
Jak zalęgło się, jak rosło, pęczniało,
Nie – jak dźwięczy, ale jak dźwięczniało,
Nie – jak brzmi, ale jakim nabrzmieniem
Dojrzewało, zanim się imieniem,
Czyli nazwą, wyrazem, rozpękło.
W dziejach wzrostu słowa – jego piękno.
Więc nie lepo-ż by nam zieleń ziemi
Opowiedzieć słowiesy staremi!
A poczniemy tę powieść – od spodu,
Od pierwizny, od lęgu, od rodu,
Od rdzennego zrodzenia, od jądra,
Tam gdzie wnętrze, gdzie nutro, gdzie jątra,
Od głębiny, gdzie szepnął w zawięzi
Pierwszy dźwięczek zielonej gałęzi.
Nie wydziwiaj i nie bierz mi za złe,
Że w podsłowia tego świata wlazłem,
Że się ziaren i źródeł dowiercam,
Że pobożny jestem Słowowierca,
Że po mojej ojczyźnie-polszczyźnie
Z różdżką chodzę, wiedzący, gdzie bryźnie
Strumień prawdy żywiący i żyzny
Z mojej pięknej ojczyzny-polszczyzny.
Jedni wiosną słuchają słowików,
Innym – panny majowa przynęta,
Dla mnie – dźwięczą słowicze dziewczęta
W młodych pąkach liściastych słowników:
Wieczna młodość w kwitnącej starzyźnie,
Z wiosny w wiosnę i młodsza i świeższa!
Oto dom mój: cztery ściany wiersza
W mojej pięknej ojczyźnie-polszczyźnie.
Zjedźmy tedy w dzieciństwo tej mowy,
Jako górnik zjeżdża w szyb węglowy
I latarką rozświetla cmentarze
Leśnych dziejów i drzewnych wydarzeń.
Oto leży hercyńskie cesarstwo,
A niepołomickie na nim warstwą,
Na niepołomickim – białowieska,
Starodrzewna monarchia litewska;
Oto moje inowłodzkie lasy,
Gdy w nich jeszcze Centaur miał popasy,
A nad nimi mateczna, pogańska
Atlantyda jodłowo-słowiańska;
Oto miazga rozgromionej kiei:
Herculanum dębowe, Pompei,
Nieprzebyte uroczyska ciemne,
Tajne jary i puszcze podziemne,
Jarogniewem niebiosów spalone,
Siekierami błyskawic zwalone,
W tysiącwiecznym ubite moździerzu
W węgiel, który z ogniem w przymierzu,
W skamieniały grobowiec przepastny,
Tchnący chłodem zamogilnej astmy,
W diamentowy lodowiec milczenie.
Zjedźmy w głąb i obudźmy kamienie,
Wyczarujmy zielenie. Bo górnik,
Spraw umarłych wskrzesiciel, powtórnik,
Mogił świadom i głosów przedwiecza,
Wie, że leśna rzecz jest jak człowiecza,
Że w jednakich głębokościach giną,
Ponikami płyną, aż wypłyną
I wyjawią prawdę człowiekowi
Źródłosłowin blaskiem i śródsłowin;
I zaszumi rozruszony węgiel
Lasem, polem, miodoborem, łęgiem,
I wyszumi z siebie słońca snopy,
Mchy piętrowe, brodate potopy,
I płaz wszelki posłuch rozkazu,
I wyślizną się jaszczury z głazu,
Wiatr się wyrwie i ptaki wyskrzydli,
Jeż z jałowcem się równie naigli,
Aż zwierz grubszy wyruszy: korzenie,
Pnie, konary opuszczą więzienie
I otrząsną się po długim znoju,
Zielem strzelą – i do słowopoju.
Wtedy źródło wzejdzie od korzeni
W trzon pijących gałęzie-jeleni,
I samica przebudzona, Mowa,
Po swych pierwszych płodownikach wdowa,
Na zielone wyjdzie rykowisko!
I zakapie ze słowiska wyskok,
I pociągnie od końców korzeni
Krew-zielica, miód żywiczny ziemi,
I - brzask w lesie, zaiskrzy się wszystko:
Grekowisko, żmudzisko, sanskrzysko,
Po ziemi pójdą echa bliźnie
W mojej pięknej ojczyźnie-polszczyźnie.
(…)
Зелень
Словотворча фантазія
Зелень як така границь не має.
Множиться вона стократ, без краю,
Для життя витворюється знову,
Вкладена в добірний звук і слово.
Мало знати слово лиш на око,
Треба відать грунт, і чи глибоко
В грунті залягало й набухало,
І не як звучить — а як звучало,
І не як бринить — а як ізбризло
В пору визрівання, як розтріслось —
Вибухнуло назвою, найменням:
Чар — в його зростанні староденнім.
Отже, чи не гоже нам про чисту
Зелень давнім словом оповісти?
А зачнемо оповідь від споду,
Від первизни і від первороду,
І від зав'язі, пранасінини,
Від ядра, нутра і серцевини,
Де колись-то розминувсь із тьмою
Перший звук зеленого розвою.
Скоро ж так — не дорікай мені ти,
Що промкнувся я в підслів'я світу,
Що дерзнув насіння й надр сягати,
Що і сам я Слововір затятий,
Що па предковічне доле жизне
З жезлом як відьмар іду, аж бризне,
Джерелом ударить праоснова —
Жизняна моя вітчизна-мова.
Кому — трелі птахів голосистих,
Кому — панни о порі весінній,
А мої дівчата солов'їні —
В зелен-шумі словників тьмолистих.
Скресла давнина в ясній онові,
Щовесни молодша та буйніша!
Ось мій дім: чотири стіни вірша
В жизняній моїй вітчизні-мові.
Тож зійдім у слова вік дитинний,
Як шахтар у вугляні глибини,
І ліхтар нам явить кладовища —
Старожитні лави-попелища.
Ось Герцинське царство, а над нами,
Над Неполоміцькими шарами —
Біловежі товща всеплодюща,
Стародрев Литовських княжа пуща;
Тут ось Іновлодські мої хащі,
Де Кентавра згадує трава ще,
А над ними — матерня, поганська
Атлантида хвоїсто-слов'янська.
Ось розгром буйноти усієї:
Геркулануми дібров, Помпеї,
Непролазні нетрища таємні,
Темні звори і ліси підземні
(Ярогніви неба їх спалили,
Блискавки-сокири повалили),
Жорнами тисячоліть розтерті,
Збиті в антрацит — громади тверді
Огнеродної, закам'янілий
Склеп, що душить холодом могили,
Льодовик алмазний — безгоміння.
Вглиб зійдімо, пробудім каміння,
Вичаруймо зелень. Воскреситель,
Позабутих справ шахтар-будитель,
Збратаний із зель-старовиною,
Знає, що подібна до людської
Мова лісу, що й вона вмирає
В тій же тьмі, а по віках зринає,
До людей приходить знову й знову
Огнесловом та джерелословом:
Зашумить розрушене вугілля
Медозбором, лісовим привіллям,
Вишумить із себе сонцежниво,
Бородатий мох хлюпне припливом,
Всякий плаз послухає наказу,
Ящери ковзнуть зі скель, одразу
Вирвуться й вітри, пташат розкрилять,
Ялівець, їжак голки ощирять,
Грубша звірина посуне — гілля,
Пні, коріння вийдуть із запілля,
Висохлу обтрусять з себе хвою,
Стрілять зеленню — й до словопою!
Вирушить до джерела напиться
Кожна гілка, кожна олениця,
І самиця-Мова, вся жадання,
Удовиця від первовінчання,
З'явиться сама на гін, де зелень!
І забродить сусло словохмелень,
Потече від кореня до листу
Кров зілляста, мед землі смолистий,
Хрусне в лісі, блисне староруддя —
Греччипа, санскритчина із жмуддю,
Загуркочуть лупи по діброві
В жизняній моїй вітчизні-мові.
переклав Михайло Москаленко
Запрошуємо послухати передачу в звуковому файлі — читають Марцін Ґачковський і Олексій Стеценко
МҐ