Ми зустрілися 24 лютого, в другі роковини повномасштабного вторгнення, тож неможливо не запитати про те, яким було твоє 24 лютого 2022 року.
— Як і у багатьох. Я викладаю в університеті. І своїм студентам, вже коли ми отямились трохи у березні, дав завдання: написати есей про цей перший день.
Я зрозумів, що майже в усіх схоже пройшов цей день. Насправді ми ще й зустрілися приблизно там, де я зустрічав цей день. У Києві, тут, на Подолі.
Я прокинувся, дізнався про те, що війна. Зрозумів, що, можливо, буде окупований Київ. І почав думати, що робити далі. Пішов ще у свою улюблену кав'ярню. Там ще сиділи люди. Отут я проходив недалечко біля цього місця, біля річки. І тут дуже сильно димилося. Я зайшов на пошту і купив кілька коробок для того, щоб спакувати книжки, які в мене є. У мене багато хороших старих книжок, яких мені дуже шкода.
І я повернувся, спакував їх, щоб, коли буде якась можливість їх пізніше вивезти, чи буде місто окуповане, чи ні. Але я дуже сильно помилявся. Коли я потім їздив у Бучу, Ірпінь і дивився ці будинки, куди попадали снаряди, зрозумів, що вони випалювали все. Мої коробки з книжками згоріли б, як і все решта.
— Тож зараз ти б вже не рятував книжок в першу чергу?
— Я зрозумів, що в моїй тривожній валізці, мабуть, нічого і не було б. Ну, тобто, зрозуміло, якісь там старі фотографії й так далі. Насправді не так уже і багато потрібно. Точніше, майже нічого не потрібно. Головне, щоб люди були цілі. Ті, кого я люблю, та й все.
Фото: Данило Павлов | Ukraїner
— Я почав з 24 лютого, тому що мені цікаво, що призвело до зміни. Пишеш інакше. «Бахмут» — це ж перша твоя книжка нон-фікшн. На початку ти написав, що репортаж трохи як поезія, що це схоплена емоція. Питання, чи таким був план? Чи ти зразу побачив цю свою книжку, розумів її загальну концепцію, знав, що і як хочеш написати?
— По-перше, це репортажистика, принаймні перша частина. Сама подія, самі люди диктують те, якою буде книжка. По-друге, поезія для мене завжди була найвищою формою мови, тобто тим, чим можна найточніше висловитися про будь-що. І я зрозумів, що мені з поезією так не виходить зараз. І по-третє, поезія — це схоплена емоція. І тому цю емоцію мені вдавалося схоплювати тільки, коли я бачив інших людей, спілкувався з ними. Мені просто ця робота з репортажем нагадувала роботу з поезією. Загалом я ніколи собі не міг уявити, що я буду писати нон-фікшн книжки. Я був автором прози, поезії. Я писав сценарії для кіно. Я розвивався в цьому фікшні, вигадці. Коли все почалося, я зрозумів, що вигадка хромає, порівняно з тим, якою є реальність. Насправді в цій книжці багато епізодів, які, якби їх подавати як літературу, це б називалося літературщина. Тобто, так уже гарно, що аж не віриться, так уже вигадливо, що не віриться навіть в межах літературного вигаданого світу.
У мене там епізод про чоловіка, який святкував день народження у Бахмуті прямо у бойовій машині піхоти. І вони виходять, я його розпитую про це святкування дня народження. А він розказує непогану історію. Цікаво ж, так, як всередині машини святкувати день народження, коли тебе обстрілюють 24 години на добу. Ну, і потім виходить з люка цієї машини ще один хлопець. Я думаю, запитаю його, як він привітав цього свого побратима. А він мені розповідає, що з батьком подарував по снікерсу. Я кажу, з яким ще батьком? Виявляється, що з ним разом батько воює.
Через пару хвилин я з'ясовую, що з ним воює також ще один брат, який зараз лікується на Львівщині, бо стріляв по них танк. Наприкінці бесіди я з'ясовую, що є ще третій брат. Тобто, є батько і є троє братів, які воюють разом. Третій брат, правда, в іншій бригаді. Але це ще не все. Потім я питаю їхнього ротного, як це, коли воюють поряд близькі родичі, це якось впливає чи ні? Він такий — ну, не знаю, не знаю. А потім я з'ясовую, що він сам з близькою родичкою воює. Він воює разом зі своєю дружиною.
Ми говорили про поезію як найвищий рівень мови. Для мене зараз найголовніше, що я можу робити, це просто фіксувати оці голоси, фіксувати оці історії. І наразі це для мене найвищий рівень мови, який я можу запропонувати у вигляді книжки.
Чи це одразу було книжкою? Ні.
Ми поїхали на Новий рік з 22 на 23 і зустріли нашу головну героїню, пані Олександру, якій 86 років, у Бахмуті на Новий рік. І потім ми з фотографом Данилом Павловим вирішили їхати у березні, коли вже вагнерівці входили в місто, переходили річку Бахмутку, з району Забахмутка. Ми поїхали, щоб зафіксувати цю битву, вирішили зробити великий панорамний репортаж. Репортаж, 10 сторінок. А я привіз десь сторінок 150.
І як літератор, я розумію, що це непересічні історії. Ми вже зрозуміли, що це складається в глобальну історію.
34:29 Мирослав Лаюк: «Не бути в цьому моменті»
— Фіксація, текст як фотографія, кадр, образ. Мова війни іноді різка, брутальна. Наскільки вона відредагована, відретушована рукою письменника?
— Ні наскільки. Це розшифровані бесіди, переказані події. Фіксація тут у значенні, що тут швидше не я, а мої очі й вуха. Коли я змушений давати інтерв'ю, мені часто ставлять якісь філософські питання, про майбутнє. Я, чесно кажучи, не знаю, що відповідати. Не хочу відповідати. Мені здається, що зараз цінність в тому, щоб фіксувати певні речі. Під час війни дуже багато чого змінюється — цінності, погляди. Розуміння людського. І тому мені важливіше просто показувати, як воно є... Про що ці бійці розповідають. Які це емоції. Я своїм гуманітарним оком бачу, що це речі, про які я не читав у книжках про Другу світову війну, про в'єтнамську війну...
Обкладинка книжки
— І ти зробив ще одну незвичну річ. Ти показав противника. Чи важко було прийняти таке рішення, надати слово ворогам?
— Так, там є розділ про військовополонених.
Колись я їхав у Чорнобиль. І в Чорнобилі, коли ти ходиш Чорнобильською зоною, ти постійно думаєш про те, що можеш вступити в якусь заражену радіаційну зону.
І тут було те саме відчуття, радіаційний фон від цих людей, відчуття, що вони настільки заражені цією радіацією, що починають заражати інші предмети навколо. Відчуття невидимої, дуже глибокої моральної гнилизни.
Запрошую послухати інтерв'ю повністю в звуковому файлі.
Марцін Ґачковський
