«Ми захотіли детальніше, зі збільшувальним склом, переглянути свої культурні тексти. Ми захотіли творити щось нове, що вписувалося б у наші канони не у суворому розумінні, а в баченні тяглості, культурної глибини, у загоюванні історичних ран, подоланні травматичних періодів», — так нинішню популярність вітчизняної класики серед українських читачів та дослідників літератури коментує гість Польського радіо для України. В'ячеслав Левицький розповів нам про своє захоплення спадщиною Домонотовича-Петрова, роботу над оновленим виданням роману «Доктор Серафікус» та про те, яких сюрпризів слід очікувати тим, хто прочитає цю книгу.
Марцін Ґачковський: Мені пощастило придбати цю книжку на «Книжковому Арсеналі» в Києві, тобто ще до офіційної прем'єри. «Доктор Серафікус» досить несподівано з'явився на стенді видавництва. Як ми пам'ятаємо, «Книжковий Арсенал» відбувся невдовзі після російської атаки на харківську друкарню «Фактор-Друк». Тож не всі книжки видавництва «Vivat» доїхали. Вітаю тебе з появою цієї книжки. Це новий-старий класичний роман. Твоя передмова, твої примітки, твої додатки, сюрпризи… Ти ж зараз найкращий у світі знавець цього роману?
В'ячеслав Левицький: Дякую за привітання, за твою щиру радість і вболівання за появу цієї книжки. Навіть ті архівні епізоди, які були вперше оприлюднені у цьому виданні, мали своїх дослідників. Я завжди вважаю доречним згадати В’ячеслава Брюховецького, який колись мене і низку інших філологів запалив прагненням ознайомитися з авторизованим машинописом роману «Доктор Серафікус», який зберігається в одному із чудових київських архівів. Це сталося на конференції у Кракові, присвяченій пам'яті Віктора Петрова — письменника і мислителя. Я думаю, що не буде перебільшенням сказати: принаймні кілька літературознавців і літературознавиць поверталися до України із мрією ознайомитися з цим текстом. Я таку мрію поспішив одразу реалізувати й, власне, кілька років жив з досить яскравими читацькими враженнями, із певними напрацюваннями щодо текстологічних прочитань цього твору, щодо коментування раніше невідомих епізодів. Ти згадав про «Vivat» і трагедію, яка спіткала це видавництво, його друкарню, до речі, одну з найбільших у Європі. Як людина, що має певний досвід у літературі, я був надзвичайно радий пересвідчитися у тому, яку блискучу редакторську команду згуртував «Vivat». Мені приємно було бачити фахівчинь — редакторок із чудовим науковим досвідом, із якими мені в роботі над публікацією «Доктора Серафікуса», перепрошую за порівняння, пощастило явно більше, ніж самому Петрову (Домонтовичу). Разом, зокрема, з Альоною Артюх, дослідницею новітньої української літератури та моєю редакторкою у цьому проекті, ми усунули ті неточності, які буквально перекочовували з видання у видання «Доктора Серафікуса», дивні мовні конструкції, які не занепокоїли свого часу навіть одного з найбільш авторитетних дослідників і публікаторів, Домонтовича Юрія Шевельова. Тут ми завдяки зіставленню публікацій з авторизованим машинописом, з архівним джерелом, змогли більшою мірою відобразити авторську волю. Власне, я не певен, чи маю будь-яке право називатися найкращим знавцем «Серафікуса», але вважаю, що я найщасливіша особа, котра мала змогу бути причетною до оприлюднення цього твору, тому що я працював у прекрасній згуртованій професійній команді на чолі з Яриною Цимбал, яка координує серію «Vivat Класика». Я мав змогу реалізувати чимало своїх ідей щодо коментування цього твору, важливих для мене як для киянина і як для інтерпретатора київського міського тексту. Мені здається, що якоюсь мірою вони відтіняють задуми Петрова і дають змогу по-новому перепрожити цей твір, надзвичайно важливий для нашого міста й для модерної української літератури.
МҐ: Віктор Платонович Петров, В. Домонтович, Віктор Домонтович, Віктор Бер, Віктор Петренко, Борис Веріґо… Людина-загадка, щонайменше три паралельні іпостасі, біографії та чимало невідомих. Чи тут щось прояснилось, чи останніми роками дослідники змогли встановити щось нове про Петрова? Звісно, особливі емоції та зацікавлення викликає його розвідницька, агентурна діяльність. Що для тебе залишається найбільшою загадкою в біографії цього автора?
ВЛ: Почнімо зі, здавалося б, найменш загадкових речей. Скажи, будь ласка: а ти уявляв Віктора Платоновича Петрова молодою, рожевощокою, веселою, жвавою людиною, яка усміхається і жартує на наукових зібраннях? Скажи відверто!
МҐ: Петров, який жартує на наукових зібраннях? Ні, такого не могло бути, він вельми серйозна фігура.
ВЛ: Але це факт! Один із його університетських знайомих (я посилаюся на ці спогади в передмові до свого видання) саме таким чином запам'ятав Петрова під час його навчання в Київському університеті. І для мене це є фактом, який, здавалося б, не є новим. Йдеться про публікацію одного з відомих українських дослідників, яка доступна нині всім, хто вміє користуватися українськими сайтами з оцифрованою періодикою. Все цілком елементарно. Але це той факт, який може змусити по-новому поглянути на відомий твір і на відому таємничу постать. Саме це, як мені здається, і повинно залишатися істотним у перепрочитанні низки творів. Не завжди варто прагнути віднаходити приголомшливі феноменальні нові обставини, але скажу скромно: дещо нове загалом у цьому виданні, звісно, є. Головне — знайти цікавий ракурс. І я сподіваюся, що, можливо, хтось із читачів так само спробує по-новому поглянути на Домонтовича. Це постать абсолютно таємнича і буде такою залишатися ще не одне десятиліття. Я з певних приватних джерел знаю про нові дуже цікаві архівні знахідки, які проливають світло на агентурну діяльність Петрова. Я не готовий це публічно коментувати, але закликаю всіх уважно стежити за публікаціями, в тому числі «віватівськими».
Гадаю, українському модерністичному літературному канону пощастило через те, що у ньому є такі хай неоднозначні, але важливі постаті інтелектуалів, які допомогли українській культурі не щезнути, які допомогли зберегти пам'ять про низку імен, зокрема репресованих діячів і митців, які вміють приковувати увагу і пробуджувати інтерес. А це чи на найважливіше, якщо йдеться про справжнє мистецтво і про справжню жваву інтелектуальну літературу.
МҐ: А про що насправді цей роман? Невже про бідолашних інтелектуалів, невдах, які не вміють жити? Чи це таки книжка про Київ?
ВЛ: Для мене це роман про Київ і це роман про молодих інтелектуалів. Чи вони невдахи, чи вони не вміють жити, чи вони не вміють закохуватися? Хай кожен читач сам відповідає, але мені здається, що у нас накопичилося критично багато занадто спрощених трактувань головних героїв цього роману. Я щасливий бачити дописи у соціальних мережах, які навертають нас до певних паралелей з популярною культурою, які кажуть, що трійця героїв — Доктор Серафікус, тобто Василь Хрисанфович Комаха, Вер Ельснер і Корвин — мало не найпопулярніша, мало не емблематична трійця героїв української літератури. Це мене не може не радувати, тому що нарешті ми говоримо про авторів і героїв XX століття, а не про Чіпку Варениченка, наприклад, як візитівку української літератури, не лише про бунтівного прекрасного Миколу Джерю, а про когось, хто меншою мірою заглиблений у ті стереотипи, які накопичувалися десятиліттями, ще з часів до незалежності України. Звичайно, це все приємно. Але мені здається, що у нас недооцінюється складність постаті самого Комахи. Так, він дивак, у нього складні стосунки з жінками, у нього дивні, абсолютно занудні курси, які він читає в університеті, але, скажімо, мало хто надавав ваги, тому що він досліджує у вільний від цих лекцій час. Як може людина, яка читає досить заідеологізовані, а інколи просто занудні дисципліни в Інституті народної освіти, хапатися одночасно за етнографію, антропологію, релігієзнавство і так далі? Що його спонукає? Звісно, це пошук певної інтелектуальної розради в той непростий час. Якщо ми поглянемо на це все крізь призму людини, яка прагне бути закоріненою в науковий процес, в університетське життя, яка хоча й на позір залишається нібито інтегрованою до тієї системи, яка вибудовує радянське суспільство і радянську державу, але прагне залишатися інтелектуалом — як можемо припускати українським інтелектуалом, все це додасть інших відтінків нашому трактуванню колізій цього роману.
25:18 Домонтович по-новому. Розмова з В’ячеславом Левицьким
МҐ: Коли насправді був написаний цей роман? До Другої світової війни чи після неї?
І одразу наступне запитання. На обкладинці нового видання «Доктора Серафікуса» автор підписаний лише ініціалом імені та вигаданим прізвищем — «В. Домонтович». У Польщі переклади творів цього письменника друкує краківське видавництво «Universitas». Але ти не знайдеш цієї книги ні в бібліотечних каталогах, ні в книгарнях, якщо шукатимеш саме Домонтовича, тому що там вказано лише справжнє ім'я та прізвище автора — Віктор Петров. Це трохи заплутано. Мені здається правильнішим називати Петрова Домонтовичем, коли мова йде про його суто літературну діяльність. Що ти думаєш з цього приводу?
ВЛ: Звісно, так би мовити, біографічне ім'я, автонім цього автора — Віктор Петров. Ти вже перелічував низку його встановлених псевдонімів, все цим переліком не обмежується. Але це не позбавляє нас можливості надавати перевагу якомусь з цих імен. Стосовно відомого краківського тритомника, два томи якого вже вийшли: це фундаментальний проєкт, який реалізували чудові дослідники, представники передусім Яґеллонського університету, як-от Павел Крупа, Катажина Котинська разом із Катажиною Ґлінянович. До проєкту була залучена і Йоанна Ґрабовська-Маєвська. Весь цей чудовий творчий колектив польських україністів презентує у своїй країні нашого модерного автора. Я щиро радий, що вони так емоційно занурені в цей контекст, це завжди важливо для дослідника, не просто оперувати якимось холодними категоріями, а перепроживати спадщину автора, якого ти досліджуєш. Я знаю, скільки, скажімо, Павел Крупа часу провів у київських архівах, де ми періодично перетиналися.
Щодо того, як там зазначено «Віктор Петров» чи «В. Домонтович», для мене відповідь очевидна. У польському виданні просто вміщено різножанрові праці цієї багатогранної особистості: як наукові, так і художні твори. І це в принципі цілком природно: якщо охоплюється абсолютно розмаїта спадщина, то учасники проєкту вирішили обрати автонім, а не котрийсь із псевдонімів.
Щодо самого роману, то «Доктор Серафікус» був написаний наприкінці 20-х років. Для мене цікавим залишається питання, чому він не був опублікований тоді ж. Відповідь я намагаюся дати у своїй передмові. До речі, у процесі узагальнення фактів щодо історії публікації зʼясувалося, що була запланована ще одна публікація в одному із харківських видавництв на межі 20-х — 30-х років, яка теж не зʼявилась і про яку українські літературознавці досі не писали. Чому і вона не відбулась? От, власне, це теж один з аспектів того питання, яке мене бентежить.
Ясно, що модерністичний твір досить складний, досить неоднозначний, не міг постати у період, коли ламалися долі українських гуманітаріїв, митців. У самого Віктора Петрова тоді все складалося не зовсім ідилічно, хоча однозначних успіхів, як науковець принаймні, він тоді досягнув. Та чи варті були великої радості ці успіхи, якщо вони позбавили його творчої свободи як літератора? Це теж певною мірою філософське питання, на яке кожен може спробувати дати відповідь сам.
МҐ: Ти ж дослідник київського міського тексту. Як тобі Київ на сторінках цього роману? Це справжній Київ кінця 20 років XX століття?
ВЛ: Мені здається, що Київ є одним із героїв цього роману. І саме увага до київського виміру «Доктора Серафікуса» досі є менш значною ніж акцентування інших характеристик, як-от квір-теми, скажімо, певна специфічна любовна тематика, специфічна філософія любові професора Комахи й так далі. Мені здається, що «Доктор Серафікус» — це зразок того, як можна, ненав'язливо, але промовисто, щоб запам'ятовувалося раз і назавжди, написати про місто. Мене тішить, що цим містом став мій рідний Київ. І хоч моя дисертація найбільшою мірою була пов'язана із поетичною творчістю міжвоєнного періоду, періоду так званого Розстріляного Відродження, саме з захопленням «Доктором Серафікусом» якоюсь мірою пов'язана моя спрямованість на вивчення київського міського тексту. Це був один з тих творів, який сколихнув мене в той період, коли я визначався із темою, яка мене до сьогодні не полишає. Одним із перших авторів, чиї тексти я мав приємність опрацювати в архіві, був саме Віктор Петров. Саме заради нього я подався в архів працювати з літературним доробком письменників 1910-х — 1930-х років в аспекті їхніх урбаністичних візій. Київ у «Докторі Серафікусі» і не канонічний, і не пересолоджено-обтяжливий. Він там представлений скромно, елегантно і так, що вражає в самісіньке серце.
В’ячеслав Левицький
МҐ: Ти вже трошки розказав про це, але хочеться почути більше. Це видання оновлене. А в чому саме полягає новизна? Що нового може дізнатися читач, який вже раніше читав цей роман?
ВЛ: Це перша публікація «Доктора Серафікуса», яка, згідно з усіма академічними стандартами, доповнена іншими редакціями та варіантами твору. Деякі з них були опубліковані в одному діаспорному виданні, яке, до речі, майже ніколи не бралося до уваги дослідників. По-друге, йдеться про першу публікацію епізодів, які не увійшли у загальновідому редакцію «Доктора Серафікуса». Це кілька розділів, які фактично становили першу редакцію другої частини роману. Якщо ми перегортаємо всі найвідоміші публікації цього роману, які можна знайти на полицях книгарень, то наприкінці зможемо побачити примітку: «Кінець першої частини». Чи була друга частина? На цим ламали голову навіть найближчі знайомі письменника. Дехто казав, як-от Ігор Костецький, що начебто під час перебування в еміграції, Петров працював над цим продовженням.
Але продовження, принаймні цих сюжетних ліній, які зачаровують читачів уже впродовж кількох десятиліть, були написані ще наприкінці 20-х років. І вони готувалися до перекладу російською мовою. Перекладачкою мала стати не абихто, а Зінаїда Тулуб, вона підготувала свій коментований синопсис як перекладачка до російського видання, яке теж, до речі, не було втілене, і теж цікаво чому. Можливо, певні відповіді дає вона у своїх коментарях. Про це я вже почасти висловлювався, а дещо можна буде знайти у моїй передмові.
Мої коментарі налічують близько 70 сторінок, Можливо, це якоюсь мірою теж могло б привернути увагу когось із читачів, кому хотілося б спробувати сприйняти цей текст максимально ретельно, відшуковуючи значення не завжди простих слів, не завжди найвідоміших для людей початку XXI століття постатей, які фігурують у тексті, даючи змогу збагнути, що ховається за цими іменами. На жаль, досі «Доктор Серафікус» в Україні виходив майже без приміток.
МҐ: Як пояснити український феномен повернення класики й повернення до класики? І чим зараз актуальні такі автори, як Віктор Петров-Домонтович?
ВЛ: Цей феномен пояснюється так само, як і новий ренесанс україномовної пісні або популяризація українського кіно. Ми захотіли детальніше, зі збільшувальним склом, переглянути свої культурні тексти. Ми захотіли творити щось нове, що вписувалося б у наші канони не у суворому розумінні, а в баченні тяглості, культурної глибини, у загоюванні історичних ран, подоланні травматичних періодів.
Я ще раз хотів би згадати ім'я Ярини Цимбал, яка дуже багато робить для просування української літератури 1910-х —1930-х років. Власне, я їй вдячний як кураторці серії «Vivat Класика» за запрошення та за довіру.
Класику, виявляється, можна показувати презентабельно, жваво. Зустрічі із розмовами про Івана Франка можуть збирати повні зали, якщо Богдан Тихолоз починає розмірковувати про якісь цікаві факти в особистому житті Франка, роблячи це коректно, виважено, але захопливо. Не з академічної висоти, а вміючи достукатися до сердець аудиторії, даруйте за пафос. Все це показує, що класика теж не повинна стояти на місці. Класику треба вміти перепрочитувати, ми повинні вміти демонструвати її як певний стильний, завжди живий феномен. Це вміння відкрити нове життя, дати нове життя, а головне надихнутися цим життям. Очевидно, все це спонукає нас перевідкривати твори, які написані роки, десятиліття, іноді століття тому.
МҐ: Як я здогадуюсь, це не остання публікація з серії «Vivat Класика», до якої ти причетний.
ВЛ: Наступна книжка, над якою працюю, — це доробок автора, пов'язаного із Варшавою, важливого для польсько-українського контексту, людини, вельми суперечливої, але страшенно талановитої. Це буде збірка творів Юрія Косача.
МҐ: Дякую за розмову, за те, що ти знайшов для нас час.
ВЛ: Я дуже радий, що можу спілкуватися з тобою зараз у Варшаві, де перебуваю у відрядженні. Я мав честь представляти Україну, зокрема, на фестивалі «Ґури літератури», який ініціювала Ольґа Токарчук, яку ми в Україні дуже любимо і шануємо — як за творчість, так і за проукраїнську позицію.
І щиро вітаю слухачів Польського радіо для України.
Запрошую послухати інтерв'ю в звуковому файлі.
Марцін Ґачковський
