Українська Служба

ПОЕТИЧНІ ДІАЛОГИ. Артур Дронь: «Любов риє окопи»

01.10.2024 13:00
«Це вірші з війни, але не про війну. Вони про людей, які люблять більше, ніж бояться», каже Артур Дронь — поет і військовослужбовець зі Львова. Саме він запрошує на черговий випуск нашої поетичної рубрики. У День захисників і захисниць України читаємо вірші з його поетичної збірки «Тут були ми» (Видавництво Старого Лева, 2023). «Любов могла б здатися, залишити все, але продовжує йти».
Аудіо
  • ПОЕТИЧНІ ДІАЛОГИ. Артур Дронь: «Любов риє окопи»
Артур ДроньФото: Іра Коровченко (з дозволу авторки)

Артур Дронь / Artur Droń

Перше до коринтян



Любов довготерпить, любов милосердствує,
не заздрить, любов не величається,
любов боїться тваринним страхом,
але продовжує йти,
любов могла б здатися, залишити все,
але продовжує йти.
А інколи в любові прострелені ноги,
або в ногах у любові осколки,
і ноги її стискають турнікети,
або ніг у любові більше немає.
Тоді любов несуть її друзі.

Любов риє окопи і живе в них,
і гризе у них лід із розрізаної пляшки,
коли хоче пити у мінус двадцять.
Любов виходить на бойові чергування,
піднімається на позиції
з грижами, з температурами, із простатитами,
із контузіями, з астмами і алергіями,
з високою імовірністю
не повернутися,
з думками про когось
найважливішого.
Все зносить, вірить у все, сподівається всього, все терпить!

Любов розрізняє на слух
виходи градів, прильоти мін і рух танків.
Очі любові болять,
коли довго дивиться в тепловізор.
Прокидається любов уночі,
коли миші в бліндажі заповзають
під її бушлат.
Інколи любов
довго блює у посадці після важкого бою.
А інколи
любов закриває очі друзям своїм.
І загортає їх в спальники
і виносить.

Ніколи любов не перестає!
Хоч пророцтва й існують, та припиняться,
хоч мови існують, замовкнуть,
хоч існує знання, та скасується.
Бо інколи закінчується обстріл,
і любові закривають очі,
і друзі загортають її в спальники,
і виносять.

І тоді вона
переходить живим.


Pierwszy do Koryntian



Miłość cierpliwa jest, miłość łaskawa jest,
nie zazdrości, nie unosi się pychą,
dygocze ze strachu,
ale się nie poddaje,
mogłaby rzucić to w diabły,
ale się nie poddaje.
Czasem miłość ma w nodze odłamki,
czasem jej nogę uciska opaska,
czasem nogi miłości są przestrzelone,
czasem nóg już nie ma –
przyjaciele noszą miłość na rękach.

Miłość ryje okopy, miłość w okopach mieszka,
pogryza lód z rozciętej butelki –
przy minus dwudziestu też chce się pić.
Miłość pełni patrole,
miłość wychodzi na pozycje
z urazem akustycznym, nerwicą, alergią, gorączką, przepukliną, zapaleniem prostaty,
z obawą,
że nie wróci,
z myślą o kimś
najdroższym.
Wszystkiemu wierzy, we wszystkim pokłada nadzieję,
wszystko przetrzyma!

Miłość rozpoznaje z daleka
ataki rakietowe, ostrzały moździerzowe, kierunki natarcia czołgów.
Oczy miłości bolą,
gdy długo patrzą przez termowizor.
Miłość budzi się nocą,
gdy pod jej kurtkę wślizguje się mysz.
Czasem miłość
po trudnej bitwie wymiotuje pod drzewem.
Czasem miłość
zamyka oczy przyjaciołom.
Owija ich śpiworami
i wynosi.

Miłość nigdy nie ustaje,
jak proroctwa, które się kończą,
jak dar języka, który zniknie,
jak wiedza, której zabraknie.
Czasem milknie artyleria,
przyjaciele zamykają oczy miłości.
Owijają miłość śpiworem,
wynoszą

i stają z nią
twarzą w twarz.

Баба


– Не кажи, де ти є. Скажи,
чи там, де ти є,
змолотили пшеницю?
Я чула в новинах, що на Донбасі
не буде жнив.
Але дід не повірив, то і я
не повірила.

Перше вересня, як перше вересня.
Малі пішли в школу,
мала - у садочок.
Я перше плакала, не хотіла йти на лінійку.
Але дід пішов, то і я
пішла.

Та бо я все плачу, ти знаєш.
Малі були в костюмчиках,
мала - з бантиками.
Але до сегорічного вересня
хтось більше не має костюмчика.
А хтось не має чим плакати.
А хтось
більше не має внуків.

Боже, Боже.

Не кажи, не кажи, де ти є.
Але чи там, де ти є,
вже починались дощі?
У нас вчора падав,
але не сильний.
Такий легенький дощик.
Такий легенький,
що можна брати дитину за руку
і йти з нею
вздовж дороги.


Babcia


– Nie mów mi, gdzie jesteś. Powiedz tylko,
czy tam, gdzie jesteś
wymłócili pszenicę?
Mówili w wiadomościach, że na Donbasie
nie będzie żniw.
Ale dziadek nie wierzy, to i ja nie wierzę.

Pierwszy września jak pierwszy września.
Dzieciaki do szkoły,
malutka do przedszkola.
Płakałam, nie chciałam iść na apel.
Ale dziadek poszedł, to i ja poszłam.

Płaczę i płaczę, wiesz.
Dzieciaki w garniturkach,
malutka w sukience z kokardkami.
Ale to taki wrzesień,
że niektórzy nie mają garniturów i kokardek.
Niektórzy nie mają już, czym płakać.
Niektórzy
nie mają już wnuków.

Boże, Boże, Boże.

Nie mów mi, nie mów mi, gdzie jesteś.
Powiedz, czy tam, gdzie jesteś
zaczęły się deszcze?
U nas wczoraj padało,
ale niewiele.
Mżawka.
Tak delikatna,
że można wziąć dziecko za rękę
i pójść
skrajem drogi.

Марсове поле


1


Солдат стає перед жінкою на коліно,
як вона перед сином,
коли зав’язувала йому шнурки
у дитинстві.
Не дивиться жінці в очі,
як її син у дитинстві,
коли відчував провину.
Солдат каже:
Ось тобі, жінко, прапор.
Люби його.

2


Дала йому в дорогу свій дитячий малюнок.
Кольорова квітка
на цілу сторінку шкільного зошита
і напис:
«Бог обирігає нас».
Намалювала 15 років тому,
їй ще й семи не було.
Йому також.
Тепер собі думає -
смішно, звичайно, але думає собі -
а що,
якби написала без помилки?

3


Перед поверненням сина
їй приснилися бузьки.
І коли пішов її внук,
стара рано лягала спати
і пізно прокидалася.
А тепер вона часто приходить
на це поле.
Стоїть собі, дивиться.
Ніби от-от полетить.
Стоїть собі, дивиться.
Ніби великий бузьок,
який не хоче,
аби його втішили. 


Pole Marsowe


1


Żołnierz przyklęka przed kobietą.
Dawniej ona klękała tak przed synkiem
i wiązała mu sznurowadła.

Żołnierz nie patrzy kobiecie w oczy.
Dawniej nie patrzył jej synek,
bo czuł się winny.
Żołnierz mówi:
weź tę flagę, kobieto.
Kochaj ją.

2


Na drogę dała mu dziecięcy rysunek.
Kolorowy kwiatek
na całą stronę wyrwaną z zeszytu
i napis:
„Bóg nas strzyże”.
Rysowała piętnaście lat temu,
nie miała wtedy siedmiu.
On też.
Myśli teraz,
to śmieszne, ale myśli tak:
a gdybym,
napisała bez błędu?

3


Przed powrotem syna
śniły jej się bociany.
A kiedy wnuk też poszedł,
stara kładła się wcześnie,
wstawała późno.
Teraz często chodzi
na to pole.
Stoi sobie i patrzy.
Jakby miała pofrunąć.
Stoi sobie i patrzy.
Jak wielki bocian,
który nie chce,
żeby go pocieszać.

przełożyli Ołena Szeremet i Marcin Gaczkowski

Переклади польською мовою вперше були опубліковані на сайті журналу «Двутиґоднік» у липні 2023 року. Дякуємо Артурові Дроню, Олені Шеремет та колегам з «Двутиґодніка» за співпрацю та можливість познайомити наших слухачів з цією прекрасною поезією.

 

Запрошуємо послухати вірші у звуковому файлі — читають Яна Стемпнєвич і Марцін Ґачковський.

11:30 Артур Дронь: «Любов риє окопи»

 

МҐ

Дмитро Лазуткін: «Усе в чорне»

30.12.2023 14:00
Дмитро Лазуткін — поет, журналіст, телеведучий, спортивний коментатор. Лауреат багатьох літературних премій. З 2022 року проходить службу в 47 механізованій бригаді Збройних сил України. Учасник бойових дій на Запоріжжі та в районі Авдіївки

Ія Ківа: «Навіщо вірші»

02.09.2024 16:30
Після 24 лютого дуже часто виринає питання про сенс та роль культури під час війни. Ми неодноразово могли переконатись, що культура взагалі та література, зокрема, нагадують про найважливіші сенси та творять нові, надають можливість дистанціюватись від війни, але й постійно працюють з воєнним досвідом. Тема війни присутня у творчості Ії Ківи, української поетки, перекладачки та журналістки з Донецька. 27 липня 2024 року Ія Ківа виступила на IV Міжнародному літературному фестивалі «Фронтера» в місті Луцьку. Вона взяла участь у події  «Навіщо вірші». Як поетка відповіла на це запитання? Пропонуємо послухати

ПОЕТИЧНІ ДІАЛОГИ. Василь Стус: «Колеса глухо стукотять»

03.09.2024 20:30
«У мене загострене, може, навіть хворобливо загострене почуття справедливості, яку я завжди хотів бачити повною, ідеальною», — писав про самого себе Василь Стус. Поет помер уночі з 3 на 4 вересня 1985 року в карцері «учреждения ВС-389/36» у селі Кучино Чусовського району Пермської області Росії за досі нез'ясованих обставин