Гурту DakhaBrakha — 20 років. Музиканти розпочали свій масштабний європейський тур з Польщі. Тут вони виступили в п’яти містах — Варшаві, Ґданську, Вроцлаві, Познані та Кракові. Марко Галаневич — музикант гурту — розповідає, що від початку повномасштабної війни їм було дуже важко творити, грати, однак вони вирішили це робити і розповідати по всьому світу про те, що відбувається в Україні.
11:20 03 Halanevych (online-audio-converter.com) (1).mp3 «Нам і далі цікаво робити музику разом»… Гурту DakhaBrakha – 20 років. Розмова з Марком Галаневичем
Почнімо з вашого 20-ліття. DakhaBrakha створилася тоді, коли в Україні почалися суспільні зміни. Це, по-перше, час Помаранчевої революції. Традиційна музика тоді в Україні була, але у такому дуже вузькому колі. Це були «Божичі», «Древо», «Гуртоправці», «Кралиця» (більше в навчальному середовищі). І ви були, мабуть, тим першим гуртом, який почав експериментувати з фольклором, хоча і до того вже були спроби. Це вже теж було на «Червоній Руті», хоча вже на початку 2000-х ми побачили засилля російської музики в радіоефірах і так далі. І цей український продукт почав трохи відходити. І за ці, власне, 20 років експерименти з традиційною музикою, з фольклором, справді дуже-дуже змінились і дуже розвинулись. Що для вас було тоді важливо, 20 років тому, коли ви брали традиційні пісні в свій репертуар?
— Дякую. Почну з того, що ми схвильовані бути в Польщі, у Варшаві, починати великий свій європейський тур. І дякуємо за інтерес до нашого гурту. І бачу, що у вас такий досить серйозний контекст і розуміння того, що відбувалося 20 років тому, і що відбувається зараз. Це дуже приємно. Безумовно, коли ми починали, то ідея була робити експерименти з українським фольклором. Це нібито нічого такого нового, якщо говорити про загальну світову практику, де музика, яку можна назвати world music, почала розвиватися з 60-х років ХХ століття по всьому цивілізованому світу, до якого не належав Радянський Союз. І, відповідно, ми всі, українці, які жили в тому утворенні. І за час Незалежної України у нас з'явилися можливості робити те, що ми хочемо. Творити і використовувати все, що ми маємо, все, що ми хочемо. І, безумовно, для нас, українців, найціннішим, найріднішим, є наш український фольклор, який на той момент не був особливо знаний у світі, але ця традиція потужна, сильна, оригінальна, унікальна, як і кожен фольклор кожної нації. І було гріх її не використовувати, тим більше, що ми утворилися в театрі «Дах». Влад Троїцький, директор цього театру, запропонував у першу чергу дівчатам, моїм колежанкам, піти шляхом експерименту і доволі такого вільного експерименту, не орієнтуючись на якісь забобони, заборони і рамки. Для нас це був непростий шлях, тому що, в першу чергу, обмеження все одно в нас всіх існували, існують до сих пір, але меншою мірою. І дуже важливо в своєму житті зустріти людину, яка тобі, образно кажучи, відкриє клітку і випустить тебе, сказала, що в принципі можна йти, можна рухатись, і що ти не впадеш. Нам із цим дуже сильно пощастило. Так, це 20 років, це великий шлях, ми сподіваємося, що ми виросли як музиканти, як творчі особистості, і що нас до сих пір це радує, що нам цікаво знову робити музику разом, продовжувати навіть через 20 років.
Ви сказали про традицію. Мені здається, що об'єднувати гурт «DakhaBrakha», і, наприклад, співачок чи співаків з села, може свобода, тому що в цій музиці, насправді, є велика свобода, інтерпретація, ніколи бабусі чи дідусі не заспівають так само, як так само не зіграє гурт «DakhaBrakha». І сьогодні цей ваш контекст присутній на світовій сцені world music, в тих країнах, де, можливо, вже не відбуваються експедиції, а в Україні вони ще досі відбуваються, і ще досі є кого записувати. Яким був цей шлях до світової сцени? Як ви це доносили слухачам по всьому світу? Чи ви розповідали, чи це просто була гра?
— Починали ми, звичайно, просто з концертів. Великі world music фестивалі, великі майданчики, маленькі майданчики, маленькі фестивалі, де виступають гурти з різних країн світу, і так само на більшості з них ми виступали, і це був перший гурт з України, і перше якесь культурне враження про Україну, тому це для нас була величезна відповідальність, і ми завжди намагалися відпрацьовувати на всі 100% можливостей, і на всі свої вміння, і на все своє розуміння, як це має бути, і яка це має бути музика. Це одночасно складний шлях, і разом з тим суперцікавий, і ми як музиканти абсолютно відчуваємо себе щасливими людьми. Не як українці, на жаль. Зараз це не найкращий час для нашої країни, але це окрема тема.
Вже майже три роки триває повномасштабна війна, понад 10 років окупації Криму і того, що відбулося після Майдану в 2014 році. За цей час через музику і через музичні особистості світ теж міг дізнаватися і далі дізнається про те, що відбувається в Україні, і ви за ці вже майже три роки дуже активно це робите. Це теж була ваша ціль, і ви як музиканти, мабуть, теж зрозуміли, що теж таким чином можете розповідати, можете говорити.
— Коли почалась велика війна, ми всі почали думати над тим, що ми маємо робити, як ми можемо помогти своїй країні, і порадившись із багатьма людьми, яким ми довіряємо в сфері культури і в сфері, власне, нашої безпеки української, ми вирішили робити те, що ми робимо найкраще, ми вирішили виступати по всьому світу, тому що ми на той момент мали величезні запрошення у тури, які розписані на декілька років уперед. Для нас це величезний майданчик — говорити про Україну, нагадувати про Україну. Велика наша місія — це те, щоб в України ставало як можна більше друзів по всьому світу, від Нової Зеландії до Мексики, Канади і таке інше. І, звичайно, тут, у Польщі ми завжди будемо пам'ятати, як Польща сприйняла величезну кількість українських біженців, значна частина українських біженців їхала через Польщу. І зараз, незважаючи на деякі нюанси, ми знаємо, що Польща — це великий наш друг, союзник, і цю підтримку ми завжди будемо пам'ятати і будемо вдячні.
Чи можете пригадати ваші перші виступи тут у Польщі? Можливо, якийсь контекст співпраці теж із польськими фольковими гуртами?
— Ми дуже раді, що колись ми зустріли в Сполучених Штатах колектив, який називається Janusz Prusinowski Trio, згодом вони стали компанією. Це чудові люди, чудова музика з чудовим розумінням і зі смаком. Це просто справжнє відкриття, як вони ставляться до тиші, як вони ставляться до музики, як вони ставляться до людей. І це теж величезна повага до фольклору. Видно, що вони все готові передати. В них багато чого можна повчитися. Дуже їм дякуємо і передаємо вітання. Разом з тим, ми мали спільний проєкт з «Karbido», це зовсім не пов'язана музика з фольклором, але це чудові музиканти, у нас чудові враження від цієї співпраці. Це було, мабуть, досить давно, більше 10 років тому, але ми до сих пір знаходимося під враженням від тих зустрічей, від цієї роботи. І передаємо вітання цим хлопцям, будемо раді ще колись зустрітися. Знаємо, що вони так само є великими друзями України і допомагають зараз, і стоять на стороні добра і демократії.
Як вам вдається поміж тими концертами, дуже численними виступами, готувати новий матеріал, розуміти, що треба записати, треба давати людям нові контексти, нові матеріали?
— Перші півтора року від початку великої війни нам зовсім це не вдавалося, ми не знаходили в собі сили, ресурси і ми не знали, що робити взагалі, чи ми можемо щось робити. І ще важливо, що нам було треба зіграти як можна більше концертів по всьому світу і говорити про те, що нам потрібна солідарність, нам потрібна підтримка. І не було таких можливостей робити якусь нову музику. Згодом ми зрозуміли, що навіть в турах ми можемо виділяти декілька днів для того, щоб щось зробити нового, тому що ідеї у нас з'являються. Ось попередній тур був у США, ми знайшли один тиждень і зробили декілька композицій і дуже сподіваємося, що ці прем'єри будуть звучати зараз в цьому.
Що для вас важливо теж в музиці?
— Мені важливо, коли я відчуваю емоції. Мабуть, це для більшості людей, але мені важливо, коли я слухаю музику, щоб я бачив, я візуально сприймаю світ, хоч я музикант, я маю бачити образи. Це надзвичайно важливо для сприйняття музики. Якщо питати мене як музиканта, який творить музику, мені важливо відчувати… Я ціную почуття міри в музиці, я ціную почуття тиші і всі музиканти, які вміють із цим працювати, це великі люди для мене. Галас і суєту в музиці я не люблю.
Запрошуємо послухати інтерв’ю у доданому звуковому файлі
Розмовляла Мар’яна Кріль