Чеслав Мілош — «Іншого кінця світу не буде»

У рубриці «Поетичні діалоги» ми пропонуємо увазі слухачів два вірші Чеслава Мілоша — «Пісенька про кінець світу» та «У Варшаві» — в польському оригіналі та українських перекладах Сергія Жадана. Оригінальні тексти читає Марцін Ґачковський, переклади — Антон Марчинський. Чеслав Мілош (1911–2004) — польський поет, автор прозових творів — романів, есеїв, 1980 року став лауреатом Нобелівської премії з літератури

Ілюстраційне фото

Foto: Pxhere.com - CC0 Domena publiczna

Czesław Miłosz / Чеслав Мілош

Piosenka o końcu świata

 

W dzień końca świata

Pszczoła krąży nad kwiatem nasturcji,

Rybak naprawia błyszczącą sieć.

Skaczą w morzu wesołe delfiny,

Młode wróble czepiają się rynny

I wąż ma złotą skórę, jak powinien mieć.

W dzień końca świata

Kobiety idą polem pod parasolkami,

Pijak zasypia na brzegu trawnika,

Nawołują na ulicy sprzedawcy warzywa

I łódka z żółtym żaglem do wyspy podpływa,

Dźwięk skrzypiec w powietrzu trwa

I noc gwiaździstą odmyka.

 

A którzy czekali błyskawic i gromów,

Są zawiedzeni.

A którzy czekali znaków i archanielskich trąb,

Nie wierzą, że staje się już.

Dopóki słońce i księżyc są w górze,

Dopóki trzmiel nawiedza różę,

Dopóki dzieci różowe się rodzą,

Nikt nie wierzy, że staje się już.

 

Tylko siwy staruszek, który byłby prorokiem,

Ale nie jest prorokiem, bo ma inne zajęcie,

Powiada przewiązując pomidory:

Innego końca świata nie będzie,

Innego końca świata nie będzie.

 

Пісенька про кінець світу

У день кінця світу
Бджола кружляє над квіткою настурції,
Рибалка лагодить блискучу сіть,
Скачуть у морі веселі дельфіни,
Молоді горобці чіпляються за ринву
І вуж має золоту шкіру, як і повинен мати.

У день кінця світу
Жінки йдуть полем під парасольками,
Пияк засинає собі на газоні,
Перекрикуються на вулиці продавці зелені
І човен із жовтим вітрилом підпливає до острова,
Звучання скрипок лунає в повітрі,
І відчиняється зоряна ніч.

А ті, що чекали блискавиць і громів,
Розчаровані.
А ті, що чекали знаків і архангельських труб,
Не вірять, що вже починається.
Доки сонце й місяць угорі,
Доки джміль навідує троянду,
Доки народжуються рожеві немовлята,
Ніхто не вірить, що вже починається.

Лише сивочолий старий, котрий міг бути пророком,
Але не є пророком, бо має інші заняття,
Говорить, підв’язуючи помідори:
Іншого кінця світу не буде,
Іншого кінця світу не буде.

 

W Warszawie

 

Co czynisz na gruzach katedry

Świętego Jana, poeto,

W ten ciepły, wiosenny dzień?

 

Co myślisz tutaj, gdzie wiatr

Od Wisły wiejąc rozwiewa

Czerwony pył rumowiska?

 

Przysięgałeś, że nigdy nie będziesz

Płaczką żałobną.

Przysięgałeś, że nigdy nie dotkniesz

Ran wielkich swego narodu,

Aby nie zmienić ich w świętość,

Przeklętą świętość, co ściga

Przez dalsze wieki potomnych.

 

Ale ten płacz Antygony,

Co szuka swojego brata,

To jest zaiste nad miarę

Wytrzymałości. A serce

To kamień, w którym jak owad

Zamknięta jest ciemna miłość

Najnieszczęśliwszej ziemi.

 

Nie chciałem kochać tak,

Nie było to moim zamiarem.

Nie chciałem litować się tak,

Nie było to moim zamiarem.

Moje pióro jest lżejsze

Niż pióro kolibra. To brzemię

Nie jest na moje siły.

Jakże mam mieszkać w tym kraju,

 

Gdzie noga potrąca o kości

Nie pogrzebane najbliższych?

Słyszę głosy, widzę uśmiechy. Nie mogę

Nic napisać, bo pięcioro rąk

Chwyta mi moje pióro

I każe pisać ich dzieje,

Dzieje ich życia i śmierci.

Czyż na to jestem stworzony,

By zostać płaczką żałobną?

Ja chcę opiewać festyny,

Radosne gaje, do których

Wprowadzał mnie Szekspir. Zostawcie

Poetom chwilę radości,

Bo zginie wasz świat.

 

Szaleństwo tak żyć bez uśmiechu

I dwa powtarzać wyrazy

Zwrócone do was, umarli,

Do was, których udziałem

Miało być wesele

Czynów myśli i ciała, pieśni, uczt.

Dwa ocalone wyrazy:

Prawda i sprawiedliwość.

 

 

 

У Варшаві

 

Що робиш на руїнах собору

Святого Івана, поете,

Цього теплого весняного дня?

 

Про що думаєш тут, де вітер,

Від Вісли віючи, розвіває

Червоний пил згарищ?

 

Присягав, що ніколи не будеш

Жалобним плакальником.

Присягав, що ніколи не торкнешся

Великих ран свого народу,

Щоби не перетворити їх на святість,

Прокляту святість, що переслідує

Нащадків через віки.

 

Але той плач Антигони,

Яка шукає свого брата,

Щось, чого не можна

Витримати. А серце

То камінь, що в ньому, ніби комаху,

Замкнуто темну любов

Найнещасливішої землі.

 

Не хотів любити так,

Не було це моєю метою.

Не хотів співчувати так,

Не було це моєю метою.

 

Моє перо легше

За перо колібрі. Цей тягар

Мені не під силу.

Тож як маю мешкати в країні,

Де нога чіпляється за кості

Непоховані найближчих?

Чую голоси, бачу посмішки. Не можу

Нічого написати, бо п’ятеро рук

Хапають моє перо

І вимагають писати їхню історію,

Історію їхнього життя й смерті.

Чи ж для того створений,

Аби лишатись жалобним плакальником?

Я хочу оспівувати свята,

Радісні гаї, до яких

Приводив мене Шекспір. Лишіть

Поетам хвилю радості,

Бо згине ваш світ.

 

Божевілля жити без усміху,

Й повторювати два слова,

Звернені до вас, померлі,

До вас, чиєю участю

Мала бути радість

Учинків, думки й тіла, пісень, бенкетів.

Два вцілілих слова:

Правда і справедливість.

 

(Краків, 1945)

переклав Сергій Жадан

 

Переклади Сергія Жадана вийшли друком у його поетичній збірці «Життя Марії» з 2015 року, яку видало видавництво Meridian Czernowitz.

Запрошуємо послухати передачу в звуковому файлі.

Марцін Ґачковський / Marcin Gaczkowski