Прем'єра книжки «Czas twórczości / Dichtenszeit i listy do syna» (частина 1, переклад віршів — Яцек Подсядло, листів — Катажина Котинська) відбудеться 14 грудня о 19 годині в Староміському будинку культури у Варшаві (Rynek Starego Miasta 2). У зустрічі візьмуть участь, зокрема, Подсядло й Котинська, модеруватиме Марцін Ґачковський.
Wasyl Stus \ Василь Стус
Po czytaniu Yasunari Kawabaty
Rozciągnij się, duszo moja,
na poczwórnym tatami,
lub zegnij się pod nahajem,
zasłaniaj się rękami.
Miej swoje dwa obrzeża
i ten prawdziwy środek –
marnie wróżący niewierze –
wiekowy czy też młody.
Pośrodku – pion, pień lat,
po bokach – kształt korony.
Pośrodku – wieczny ślad
(senny cień poruszony).
Jak niebo, tak i ziemia –
poza zasięgiem naszym.
Precz od mojego sumienia,
wiarołomni judasze!
Czy-m nie śnił przez ten czas,
nie pragnął, jak pokuty,
żeby zakwitnąć wśród was
jak barwinek wśród ruty?
Jakże śni mi się ziemia,
na której nocuję tylko,
jakże mnie boli nieme
niebo, które zamilkło.
Jak stanął mi w oczach mój kraj
jak gdyby słup świetlany.
Mówi − synu, do śmierci stań –
ty jesteś mój kochany.
Więc rozłóż się, duszo moja,
na poczwórnym tatami,
nie zginaj się pod nahajem,
nie zasłaniaj rękami.
21.1
За читанням Ясунарі Кавабати
Розпросторся, душе моя,
на чотири татамі,
або кулься від нагая,
чи прикрийся руками.
Хай у тебе є дві межі,
та середина — справжня,
марно, невіре, ворожить —
молода чи поважна.
Посередині — стовбур літ,
а обабоки — крона.
Посередині — вічний слід
(тінь ворушиться сонна).
Ні до неба, ні до землі —
не сягнути нікуди.
Не будіте мої жалі,
лицемірні іуди!
Чи не мріяв я повсякчас,
чи не праг, як покути,
щоб заквітнути проміж вас,
як барвінок між рути.
Як то сниться мені земля,
на якій лиш ночую,
як мені небеса болять,
коли їх я не чую.
Як постав ув очах мій край,
ніби стовп осіянний.
Каже — сину, на смерть ставай —
ти для мене коханий.
Тож просторся, душе моя,
на чотири татамі,
і не кулься від нагая,
і не крийся руками.
21.1.1972
* * *
Błogosławiony, kto potrafi
tracić, gdy pora strat przychodzi,
aby nadzieja mogła przetrwać
i stokroć większa się odrodzić:
że biały świat jest zawsze biały
i zawsze dobry – biały świat.
Obyś był synem w nim nieśmiałym,
który, choć zimny pot go zlał,
czuje, że żyje tylko w locie
i zbawia go jedynie lot.
Poetą jesteś w swej istocie,
a reszta to żywiące splot
korzeni − próchno. Tonie sad
w złocie jesieni jak w powodzi.
Błogosławiony, kto potrafi
tracić, gdy pora strat przychodzi.
* * *
Блажен, хто тратити уміє,
коли заходить час утрат,
аби лишалася надія
і виростала востократ,
що білий світ – він завжди білий
і завжди добрий – білий світ.
Хай ти у ньому – син несмілий,
кого пройняв циганський піт,
а все ж буття твоє – у леті,
і в ньому – порятунок твій.
Вся суть твоя – лише в поеті,
а решта – тільки перегній,
що живить корінь. Золотіє
над осінь яблуневий сад.
Блажен, хто тратити уміє,
коли заходить час утрат.
* * *
Церква святої Ірини
криком кричить із імли,
мабуть, тобі вже, мій сину,
зашпори в душу зайшли.
Мороком горло обгорне,
ані тобі продихнуть.
Здрастуй, Бідо моя чорна,
здрастуй, страсна моя путь!
Плещуться крила об тугу,
чим я її розведу?
Жінку лишив на наругу,
маму лишив на біду.
Рідна сестра, як зигзиця,
б’ється об мури грудьми.
Господи! Світ не святиться —
побожеволіли ми.
Ходить Господь із кадилом —
чадом безсонних ночей
щось мене світом водило,
а не розкрило очей.
Церква святої Ірини,
пугач кричить із імли,
хором ериній нарине
розпач, усе замалий —
не нагодує довіку
геть перехлялих чекань,
зводиться тихо, як віко,
шарою шпарою рань.
* * *
Cerkiew Świętej Iryny
puchnie we mgle od krzyku,
pewnie ci już, mój synu,
dusza przemarzła do szpiku.
Ciemność obłoży ci gardło,
zalegnie w ustach i w nosie.
Witaj, Zgryzoto czarna,
witaj, mój straszny losie!
Biją skrzydła zmęczone
o smutek, jak go rozpędzić?
Zostawiłem swą żonę,
wraz z matką wydałem ją nędzy.
Siostra niczym kukułka
odbija się piersią od ściany.
Boże! W świata przytułkach
zostaliśmy szaleńcami.
Chodzi Pan Bóg z kadzidłem –
przez dym bezsennych nocy
coś mnie o świcie wiodło,
choć miałem zamknięte oczy.
Cerkiew Świętej Iryny,
puchacz puchnie od krzyku,
chórem erynii napłynie
rozpacz, zawsze kaleka –
nie będzie karmić na wieki
wiecznego oczekiwania,
otwiera się cicho, jak wieko,
szara szpara świtania.
28.2
* * *
Ze śmiercią ramię w ramię łamię
prawa tej ziemi, w tym przyciąganie.
Niech dni mijają, niech wiosna nęci,
niech pachnie łąka i sianożęcie,
ziemia wiruje, spod stóp ucieka,
już nie żałuję i nie narzekam,
że cię odszedłem na wieki wieków.
Żal już nie sączy się z tamtych cieków.
Serce nie pęka i ból nie kopie,
szalonych ziemian pokorny chłopie.
Leć i ty ze mną, nędzo galaktyk,
choćby do góry nogami, jak ty
jedna potrafisz, ludzkich nędz pełna,
kochana ziemio, wodo śmiertelna.
Gdzieś syn mój miły, ledwo głos wydał –
ojca oczernił, matkę przeklinał.
Do gwiazd leć lotem wolnym, swobodnym.
W dole Ukraina, niczym wir wodny.
Lecz, martwy, już się gdzie indziej mościsz.
Ze śmiercią ramię w ramię w wieczności.
4.3
* * *
Я разом зі смертю — пліч-о-пліч лечу.
Таж вільний тепер ти! Хай роки течуть,
хай дні поминають, хай весни біжать,
шумлять водограї, цвіте сіножать,
земля колобродить, втікає з-під ніг,
мені вже не шкода, мені вже не гріх
тебе полишити навіки-віків.
Біді вже не литись з усіх лотоків.
Ні серце не лопне, ні вибухне біль,
покірний холопе земних божевіль.
Лети ж піді мною бодай шкереберть,
людською бідою налита ущерть
усесвіту рано, галактик бідо,
о земле кохана, о смертна водо.
Десь син мій ласкавий, ледь голос подав —
а батька знеславив, а матір прокляв.
Нема мені спину. Тож зносся до зір.
Внизу Україна, немов водовир.
Та, мертвий, тепер ти її не почув.
Пліч-о-пліч зі смертю я в вічність лечу.
przełożył Jacek Podsiadło