Українська Служба

Юліан Тувім «Зелень»

05.04.2024 11:00
У поемі Юліана Тувіма «Зелень» (1936) бринить радість зеленої весни та безмежне щастя досліджувати історію рідної мови. Читаємо ривок — в оригіналі польською та в українському перекладі Михайла Москаленка.
Аудіо
Ілюстраційне фотоPxhere/domena publiczna

Zieleń. Fantazja słowotwórcza

 

O zieleni można nieskończenie.

Powielając dźwiękiem jej znaczenie,
Można kunsztem udatnych powieleń
Tworzyć światu coraz nowszą zieleń.
Nie dość słowo z widzenia znać. Trzeba
Wiedzieć, jaka wydała je gleba,
Jak zalęgło się, jak rosło, pęczniało,
Nie – jak dźwięczy, ale jak dźwięczniało,
Nie – jak brzmi, ale jakim nabrzmieniem 
Dojrzewało, zanim się imieniem,
Czyli nazwą, wyrazem, rozpękło.
W dziejach wzrostu słowa – jego piękno.

Więc nie lepo-ż by nam zieleń ziemi
Opowiedzieć słowiesy staremi!
A poczniemy tę powieść – od spodu,
Od pierwizny, od lęgu, od rodu,
Od rdzennego zrodzenia, od jądra, 
Tam gdzie wnętrze, gdzie nutro, gdzie jątra,
Od głębiny, gdzie szepnął w zawięzi
Pierwszy dźwięczek zielonej gałęzi.

Nie wydziwiaj i nie bierz mi za złe,
Że w podsłowia tego świata wlazłem,
Że się ziaren i źródeł dowiercam,
Że pobożny jestem Słowowierca,
Że po mojej ojczyźnie-polszczyźnie
Z różdżką chodzę, wiedzący, gdzie bryźnie
Strumień prawdy żywiący i żyzny
Z mojej pięknej ojczyzny-polszczyzny.
Jedni wiosną słuchają słowików,
Innym – panny majowa przynęta,
Dla mnie – dźwięczą słowicze dziewczęta
W młodych pąkach liściastych słowników:
Wieczna młodość w kwitnącej starzyźnie,
Z wiosny w wiosnę i młodsza i świeższa!
Oto dom mój: cztery ściany wiersza
W mojej pięknej ojczyźnie-polszczyźnie.

Zjedźmy tedy w dzieciństwo tej mowy,
Jako górnik zjeżdża w szyb węglowy
I latarką rozświetla cmentarze
Leśnych dziejów i drzewnych wydarzeń.
Oto leży hercyńskie cesarstwo,
A niepołomickie na nim warstwą,
Na niepołomickim – białowieska,
Starodrzewna monarchia litewska;
Oto moje inowłodzkie lasy,
Gdy w nich jeszcze Centaur miał popasy,
A nad nimi mateczna, pogańska
Atlantyda jodłowo-słowiańska;
Oto miazga rozgromionej kiei:
Herculanum dębowe, Pompei,
Nieprzebyte uroczyska ciemne,
Tajne jary i puszcze podziemne,
Jarogniewem niebiosów spalone,
Siekierami błyskawic zwalone,
W tysiącwiecznym ubite moździerzu
W węgiel, który z ogniem w przymierzu,
W skamieniały grobowiec przepastny,
Tchnący chłodem zamogilnej astmy,
W diamentowy lodowiec milczenie.

Zjedźmy w głąb i obudźmy kamienie,
Wyczarujmy zielenie. Bo górnik,
Spraw umarłych wskrzesiciel, powtórnik,
Mogił świadom i głosów przedwiecza,
Wie, że leśna rzecz jest jak człowiecza,
Że w jednakich głębokościach giną,
Ponikami płyną, aż wypłyną
I wyjawią prawdę człowiekowi
Źródłosłowin blaskiem i śródsłowin;
I zaszumi rozruszony węgiel
Lasem, polem, miodoborem, łęgiem,
I wyszumi z siebie słońca snopy, 
Mchy piętrowe, brodate potopy,
I płaz wszelki posłuch rozkazu,
I wyślizną się jaszczury z głazu,
Wiatr się wyrwie i ptaki wyskrzydli,
Jeż z jałowcem się równie naigli,
Aż zwierz grubszy wyruszy: korzenie,
Pnie, konary opuszczą więzienie
I otrząsną się po długim znoju, 
Zielem strzelą – i do słowopoju.
Wtedy źródło wzejdzie od korzeni
W trzon pijących gałęzie-jeleni,
I samica przebudzona, Mowa,
Po swych pierwszych płodownikach wdowa,
Na zielone wyjdzie rykowisko!
I zakapie ze słowiska wyskok,
I pociągnie od końców korzeni
Krew-zielica, miód żywiczny ziemi,
I - brzask w lesie, zaiskrzy się wszystko:
Grekowisko, żmudzisko, sanskrzysko,
Po ziemi pójdą echa bliźnie
W mojej pięknej ojczyźnie-polszczyźnie.

(…)



10:02 Юліан Тувім «Зелень»

 

Юліан Тувім 


Зелень

Словотворча фантазія

 

Зелень як така границь не має.


Множиться вона стократ, без краю,

Для життя витворюється знову,

Вкладена в добірний звук і слово.

Мало знати слово лиш на око,

Треба відать грунт, і чи глибоко

В грунті залягало й набухало,

І не як звучить — а як звучало,

І не як бринить — а як ізбризло

В пору визрівання, як розтріслось —

Вибухнуло назвою, найменням:

Чар — в його зростанні староденнім.

 

Отже, чи не гоже нам про чисту

Зелень давнім словом оповісти?

А зачнемо оповідь від споду,

Від первизни і від первороду,

І від зав'язі, пранасінини,

Від ядра, нутра і серцевини,

Де колись-то розминувсь із тьмою

Перший звук зеленого розвою.

Скоро ж так — не дорікай мені ти,

Що промкнувся я в підслів'я світу,

Що дерзнув насіння й надр сягати,

Що і сам я Слововір затятий,

Що па предковічне доле жизне

З жезлом як відьмар іду, аж бризне,

Джерелом ударить праоснова —

Жизняна моя вітчизна-мова.

 

Кому — трелі птахів голосистих,

Кому — панни о порі весінній,

А мої дівчата солов'їні —

В зелен-шумі словників тьмолистих.

 

Скресла давнина в ясній онові,

Щовесни молодша та буйніша!

Ось мій дім: чотири стіни вірша

В жизняній моїй вітчизні-мові.

 

Тож зійдім у слова вік дитинний,

Як шахтар у вугляні глибини,

І ліхтар нам явить кладовища —

Старожитні лави-попелища.

Ось Герцинське царство, а над нами,

Над Неполоміцькими шарами —

Біловежі товща всеплодюща,

Стародрев Литовських княжа пуща;

Тут ось Іновлодські мої хащі,

Де Кентавра згадує трава ще,

А над ними — матерня, поганська

Атлантида хвоїсто-слов'янська.

Ось розгром буйноти усієї:

Геркулануми дібров, Помпеї,

Непролазні нетрища таємні,

Темні звори і ліси підземні

(Ярогніви неба їх спалили,

Блискавки-сокири повалили),

Жорнами тисячоліть розтерті,

Збиті в антрацит — громади тверді

Огнеродної, закам'янілий

Склеп, що душить холодом могили,

Льодовик алмазний — безгоміння.

 

Вглиб зійдімо, пробудім каміння,

Вичаруймо зелень. Воскреситель,

Позабутих справ шахтар-будитель,

Збратаний із зель-старовиною,

Знає, що подібна до людської

Мова лісу, що й вона вмирає

В тій же тьмі, а по віках зринає,

До людей приходить знову й знову

Огнесловом та джерелословом:

Зашумить розрушене вугілля

Медозбором, лісовим привіллям,

Вишумить із себе сонцежниво,

Бородатий мох хлюпне припливом,

Всякий плаз послухає наказу,

Ящери ковзнуть зі скель, одразу

Вирвуться й вітри, пташат розкрилять,

Ялівець, їжак голки ощирять,

Грубша звірина посуне — гілля,

Пні, коріння вийдуть із запілля,

Висохлу обтрусять з себе хвою,

Стрілять зеленню — й до словопою!

Вирушить до джерела напиться

Кожна гілка, кожна олениця,

І самиця-Мова, вся жадання,

Удовиця від первовінчання,

З'явиться сама на гін, де зелень!

І забродить сусло словохмелень,

Потече від кореня до листу

Кров зілляста, мед землі смолистий,

Хрусне в лісі, блисне староруддя —

Греччипа, санскритчина із жмуддю,

Загуркочуть лупи по діброві

В жизняній моїй вітчизні-мові.


переклав Михайло Москаленко


Запрошуємо послухати передачу в звуковому файлі — читають Марцін Ґачковський і Олексій Стеценко

МҐ

Тувім : «Страшні міщани»

15.09.2023 20:00
Юліан Тувім (1894—1953) — митець широкого діапазону: ніжний лірик, романтик, сміливий експериментатор, співець інтимних людських почуттів, майстер класичної форми вірша, блискучий перекладач. Сьогодні його пам'ятають переважно як автора жартівливих творів для дітей (поему «Локомотив» ви могли послухати в одному з попередніх випусків «Українсько-польських поетичних діалогів») та тонких сатиричних творів, у яких автор кепкує з влади, суспільства та літературного життя.