«Коли прийдуть палити дім». Друга світова війна в польській поезії

1 вересня 1939 року нацистський Третій Рейх здійснив неспровоковану агресію проти Польщі. Війна з Німеччиною тимчасово звела нанівець політичні та світоглядні розбіжності в польському суспільстві та знайшла своє відображення у польській поезії. Сьогодні в «Українсько-польський поетичних діалогах» кілька прикладів такої творчості. Слухаємо в оригіналі польською та в українських перекладах вірші: Владислава Броневського —  «Примкни багнет» (переклав Дмитро Павличко), Константина Ільдефонса Ґалчинського «Пісня про солдатів з Вестерплятте» (переклав Роман Лубківський) та Юліана Пшибося «Доки ми живем» (також у перекладі Дмитра Павличка).

Варшавська протиповітряна оборона (1939)

Narodowe Archiwum Cyfrowe (суспільне надбання)

Władysław Broniewski

Bagnet na broń!

Kiedy przyjdą podpalić dom,
ten, w którym mieszkasz – Polskę,
kiedy rzucą przed siebie grom
kiedy runą żelaznym wojskiem
i pod drzwiami staną, i nocą
kolbami w drzwi załomocą –
ty, ze snu podnosząc skroń,
stań u drzwi.
Bagnet na broń!
Trzeba krwi!

Są w ojczyźnie rachunki krzywd,
obca dłoń ich też nie przekreśli,
ale krwi nie odmówi nikt:
wysączymy ją z piersi i z pieśni.
Cóż, że nieraz smakował gorzko
na tej ziemi więzienny chleb?
Za tę dłoń podniesioną nad Polską-
kula w łeb!

Ogniomistrzu i serc, i słów,
poeto, nie w pieśni troska.
Dzisiaj wiersz-to strzelecki rów,
okrzyk i rozkaz:
Bagnet na broń!

Bagnet na broń!
A gdyby umierać przyszło,
przypomnimy, co rzekł Cambronne,
i powiemy to samo nad Wisłą.

Владислав Броневський

 

Примкни багнет!

 

Коли прийдуть палити дім,

твій дім, де ти живеш,— вітчизну,

коли здвигнуть гарматний грім

і блискавку залізну,

коли почнуть у двері бити

прикладами несамовито,

стань за дверми,

зброю візьми,

примкни багнет!

І — в бій!

Вперед!

 

Є кривди в нашому краю;

не скреслять їх чужинці злісні,

та все ж вітчизні кров свою

дамо — дамо із серця й пісні.

Хоч ми не раз у цьому краї

спізнали горе і тюрму,

та хто на Польщу зазіхає —

то ворог наш —

смерть, смерть йому!

Підпалюваче душ і слів,

поете, де твій вірш-екстаз?

Сьогодні вірш — стрілецький рів,

і заклик, і наказ:

Примкни багнет!

Багнет — на бронь!

Як доведеться помирати,

згадаєм, що сказав Камброн,

і скажем

те ж

на Віслі, брате!

 

переклав Дмитро Павличко

Konstanty Ildefons Gałczyński

Pieśń o żołnierzach z Westerplatte

Kie­dy się wy­peł­ni­ły dni
i przy­szło zgi­nąć la­tem,
pro­sto do nie­ba czwór­ka­mi szli
żoł­nie­rze z We­ster­plat­te.

(A lato było pięk­ne tego roku).

I tak śpie­wa­li: Ach, to nic,
że tak bo­la­ły rany,
bo jak­że słod­ko te­raz iść
na te nie­biań­skie po­la­ny.

(A na zie­mi tego roku było tyle wrzo­su na bu­kie­ty.)

W Gdań­sku sta­li­śmy tak jak mur,
gwiż­dżąc na szwab­ską ar­ma­tę,
te­raz wzno­si­my się wśród chmur,
żoł­nie­rze z We­ster­plat­te.

I ci, co do­bry mają wzrok
i słuch, sły­sze­li pono,
jak dud­nił w chmu­rach rów­ny krok
Mor­skie­go Ba­ta­lio­nu.

I śpiew sły­sza­no taki: — By
sło­necz­ny czas wy­zy­skać,
bę­dzie­my grzać się w cie­płe dni
na raj­skich wrzo­so­wi­skach.

Lecz gdy wiatr zim­ny bę­dzie dął
i smu­tek krą­żył świa­tem,
w śro­dek War­sza­wy spły­nie­my w dół,
żoł­nie­rze z We­ster­plat­te.

1939

Константи Ільдефонс Галчинський

 

Пісня про солдатів з Вестерплятте

 

Настали літні дні, коли

судилося вмирати;

і маршем просто в небо йшли

солдати з Вестерплятте.

 

(А літо було гарне того року).

 

Вони співали: —

О, забудь,

що так боліли рани,

яка ж веде солодка путь

на ті небесні поляни.

 

(А на землі того року було стільки

вересу на букети).

 

Ми в Гданську прийняли удар, —

що нам ті швабські гармати!

Тенор возносимось поміж хмар,

солдати з Вестерплятте.

 

Чий зір і слух сяга зірок, —

не плач, не зойк прокльону, —

а чули в хмарах рівний крок

морського батальйону.

 

І чули спів такий: «Якби

нам більше днів чудесних,

ми б собі грілись без журби

па вересах небесних.

 

Коли ж повіє зимний бриз,

світ буде смутком кружляти,

у центр Варшави спливемо вниз,

солдати з Вестерплятте».

1939

 

переклав Роман Лубківський

Julian Przyboś

Póki my żyjemy

Huk armat na wysokość łun

wzrósł,

niebo wali się z trzaskiem.

Bezbronny, wbity pociskami w grunt,

błagam o karabin, jak skazaniec o łaskę,

i tylko krzyczę – niecelnie,

z rannych i martwych wstawszy.

Mój wzrok po torach bomb strącony w gruz

przypada do Warszawy.

Aż w rozpękły na dwoje słuch

płacz mężczyzn wpadł – i ich, jak nabój,

milczenie.

W tej chwili zginął mój brat.

Żegnam was, unoszący za granicę głowy,

uciekający do broni,

gdy tu, w rozwalonym schronie,

z jeszcze żywych ostatniego tchu

odtworzyłbym nasz hymn narodowy

Юліан Пшибось

 

Доки ми живем

 

Як заграва, гарматний грім —

глянь —

тріснула неба просинь.

Вритий в землю, я карабіна прошу,

як помилування засуджений просить.

Я кричу, безборонний,

з поранених і мертвих уставши.

Мій погляд на рейках бомб,

скинутий в чорну хлань,

припаде до Варшави.

 

А в розтріснутий надвоє слух —

плач мужчин і мовчанка їх, мов патрони.

В цю мить загинув мій брат.

 

Прощаюся з тими, хто з вогневороту

голови рятує, тікає до зброї.

І тут, у розваленім сховищі, де зойкіт затих,

з останнього подиху ще живих

відтворюю гімн польського народу.

 

переклав Дмитро Павличко

Запрошуємо послухати передачу в звуковому файлі — читають Марцін Ґачковський і Антон Марчинський

МҐ