Wisława Szymborska / Віслава Шимборська
Niektórzy lubią poezję
Niektórzy –
czyli nie wszyscy.
Nawet nie większość wszystkich, ale mniejszość.
Nie licząc szkół, gdzie się musi,
i samych poetów,
będzie tych osób chyba dwie na tysiąc.
Lubią –
ale lubi się także rosół z makaronem,
lubi się komplementy i kolor niebieski,
lubi się stary szalik,
lubi się stawiać na swoim,
lubi się głaskać psa.
Poezję –
tylko co to takiego poezja.
Niejedna chwiejna odpowiedź
na to pytanie już padła.
A ja nie wiem i nie wiem i trzymam się tego
jak zbawiennej poręczy.
Дехто любить поезію
Дехто —
тобто не всі.
Навіть не більшість усіх, а меншість.
Не рахуючи школи, де мусимо,
і самих поетів,
назбирається тих людей, може, двоє на тисячу.
Любить —
але ж люблять також бульйон з макаронами,
люблять компліменти й блакитний колір,
люблять старий шарф,
люблять наполягати на своєму,
люблять гладити пса.
Поезію —
але що ж таке та поезія.
Не одна вже упала непевна відповідь
на це запитання.
Тільки я не знаю й не знаю і тримаюся того,
наче поручня рятівного.
Na wieży Babel
—Która godzina? —Tak, jestem szczęśliwa,
i brak mi tylko dzwoneczka u szyi,
który by brzęczał nad tobą, gdy śpisz.
—Więc nie słyszałaś burzy? Murem targnął wiatr,
wieża ziewnęła jak lew, wielką bramą
na skrzypiących zawiasach. —Jak to, zapomniałeś?
Miałam na sobie zwykłą szarą suknię
spinaną na ramieniu. —I natychmiast potem
niebo pękło w stubłysku. —Jakże mogłam wejść,
przecież nie byłeś sam. —Ujrzałem nagle
kolory sprzed istnienia wzroku. —Szkoda,
że nie możesz mi przyrzec. —Masz słuszność,
widocznie to był sen. —Dlaczego kłamiesz,
dlaczego mówisz do mnie jej imieniem,
kochasz ją jeszcze? —O tak, chciałbym,
żebyś została ze mną. —Nie mam żalu,
powinnam była domyślić się tego.
—Wciąż myślisz o nim? —Ależ ja nie płaczę.
—I to już wszystko? —Nikogo jak ciebie.
—Przynajmniej jesteś szczera. —Bądź spokojny,
wyjadę z tego miasta. —Bądź spokojna,
odejdę stąd. —Masz takie piękne ręce.
—To stare dzieje, ostrze przeszło
nie naruszając kości. —Nie ma za co,
mój drogi, nie ma za co. —Nie wiem
i nie chcę wiedzieć, która to godzina.
На Вавилонській вежі
— Котра година? — Так, я щаслива,
й мені бракує лиш дзвінка на шиї,
що дзеленчав би над тобою, коли спиш.
— То ти не чула бурі? Вітер торгнув муром,
а вежа позіхнула, наче лев, тяжкою брамою,
скрегочучи завісами. — Ти що, забув?
Я ще була в простенькій сірій сукні
із защібкою на плечі. — Тоді ж відразу
на сотні зблисків розкололось небо. — Як же б я ввійшла,
ти ж був не сам! — Я раптом вгледів кольори,
що існували ще до з’яви зору. — Жаль,
що ти мені не можеш обіцяти. — Маєш рацію,
то, певно, снилось. — Чом ти брешеш,
чого звертаєшся до мене її ім’ям,
ти ще її кохаєш? — Я хотів би,
щоб ти лишилася зі мною. — Не жалкую,
я мала б здогадатися сама.
— А ти все думаєш про нього? — Я ж не плачу.
— І то вже все? — Нікого, лиш тебе.
— Принаймні не лукавиш. — Будь спокійний,
я залишу це місто. — Будь спокійна.
я виїду. — У тебе гарні руки.
— Стара історія. Те лезо розітнуло,
не зачепивши кістки. — Нема за що,
нема за що, мій любий. — Я не знаю
й не хочу знати, котра вже година.
Wieczór autorski
Muzo, nie być bokserem to nie być w cale.
Ryczącej publiczności poskąpiłaś nam.
Dwanaście osób jest na sali,
już czas, żebyśmy zaczynali.
Połowa przyszła, bo deszcz pada,
reszta to krewni. Muzo.
Kobiety rade zemdleć w ten jesienny wieczór,
zrobią to, ale tylko na bokserskim meczu.
Dantejskie sceny tylko tam.
I wniebobranie. Muzo.
Nie być bokserem, być poetą,
mieć wyrok skazujący na ciężkie norwidy,
z braku muskulatury demonstrować światu
przyszłą lekturę szkolną - w najszczęśliwszym razie -
o Muzo. O Pegazie,
aniele koński.
W pierwszym rządku staruszek słodko sobie śni,
że mu żona nieboszczka z grobu wstała i
upiecze staruszkowi placek ze śliwkami.
Z ogniem, ale niewielkim, bo placek sie spali,
zaczynamy czytanie. Muzo.
Авторський вечір
Якщо ти, Музо, не боксер, тебе нема.
Нам ти на публіку ревучу поскупилась.
Дванадцять душ уже зійшлося.
Вже час, щоб все розпочалося.
Тут половина люду через дощ.
А решта — то родина. Музо.
В осінній вечір цей зімліла б кожна жінка.
Це зробить, але тільки на боксерськім поєдинку.
Дантівські сцени — тільки там.
І забирання в небо. Музо.
Поетом бути, не боксером,
з довічним вироком на норвіди тяжкі,
за браку мускулів демонструвати світу
шкільну програму майбуття — в найкращім разі,
о Музо. О Пегасе,
конячий янголе.
Попереду дідок в солодкім бачить сні:
його небіжчиця з могили встала і
пече йому зі сливками пиріг.
З вогнем — ледь-ледь, аби пиріг той не згорів —
заходимось читати. Музо.
Nagrobek
Tu leży staroświecka jak przecinek
autorka paru wierszy. Wieczny odpoczynek
raczyła dać jej ziemia, pomimo że trup
nie należał do żadnej z literackich grup.
Ale też nic lepszego nie ma na mogile
oprócz tej rymowanki, łopianu i sowy.
Przechodniu, wyjmij z teczki mózg elektronowy
i nad losem Szymborskiej podumaj przez chwilę.
Епітафія
Тут спочиває старосвітська, наче кома,
дещиці віршів авторка. Їй спокій від утоми
земля надати зволила, і то дарма, що труп
до жодної не входив із літературних груп.
Та й ліпшого нічого її склеп не чепурить,
ніж ці римовані рядки, сова та подорожник.
Дістань із кейса електронний мозок, подорожній,
над долею Шимборської задумайся на мить.
українською мовою переклав Андрій Савенець
Переклади були опубліковані в збірці «Віслава Шимборська. 100 віршів» (видавництво «Крок», 2023).
Запрошуємо послухати передачу в звуковому файлі — читають Марцін Ґачковський і Анна Львова
МҐ