Jan Kasprowicz / Ян Каспрович
* * *
Rzadko na moich wargach –
Niech dziś to warga ma wyzna
Jawi się krwią przepojony,
Najdroższy wyraz: Ojczyzna.
Widziałem, jak się na rynkach
Gromadzą kupczykowie,
Licytujący się wzajem,
Kto Ją najgłośniej wypowie.
Widziałem, jak między ludźmi
Ten się urządza najtaniej,
Jak poklask zdobywa i rentę,
Kto krzyczy, iż żyje dla Niej.
Widziałem, jak do Jej kolan –
Wstręt dotąd serce me czuje –
Z pokłonem się cisną i radą
Najpospolitsi szuje.
Widziałem rozliczne tłumy
Z pustą, leniwą duszą,
Jak dźwiękiem orkiestry świątecznej
Resztki sumienia głuszą.
Sztandary i proporczyki,
Przemowy i procesyje,
Oto jest treść Majestatu,
Który w niewielu żyje.
Więc się nie dziwcie – ktoś może
Choć milczkiem słuszność mi przyzna
Że na mych wargach tak rzadko
Jawi się wyraz: Ojczyzna.
Lecz brat mój najbliższy i siostra,
W tak czarnych żałobach ninie,
Ci wiedzą, że chowam tę świętość
W najgłębszej serca głębinie.
Ta siostra najbliższa i brat ten,
Wybrani spomiędzy rzeszy,
Ci znają drogi, którymi
Moja Wybrana spieszy.
Krwawnikiem zarosłe ich brzegi,
Łopianem i podbiałami:
Spieszę z Nią razem, topole
Ślą swe westchnienia za nami.
Przystajem na cichych mogiłach,
Słuchamy, azali z ich wnętrza
Jakiś się głos nie odezwie,
Jakaś nadzieja najświętsza.
Zboża się złocą dojrzałe,
A tam już widzimy żniwiarzy,
Ta dłoń swą na czoło mi kładzie
I razem o sprzętach marzy.
A potem, podniósłszy głowę,
Do dalszej wstając podróży,
Woła: "Miej radość w duszy,
Bo tylko radość nie nuży.
Podporą ci będzie i brzaskiem
Ta ziemia, tak bujna, tak żyzna,
Nią-ci ja jestem, na zawsze
Twa ukochana Ojczyzna".
Jakiś złośliwy złoczyńca
Pszeniczne podpala stogi,
U bram się wije niebieskich
W rozpaczy człowiek ubogi.
Jakaś mordercza zaraza
Z głodem zawiera przymierze,
Na przepełnionych cmentarzach
Krzyże się wznoszą świeże.
Jakoweś głuche tętenty
Wskroś przeszywają powietrze,
Kłębią się gęste chmurzyska,
Czyjaż to ręka je zetrze?
Jakaś olbrzymia rzeka
Wezbrała krwią i rozlewa
W krąg purpurowe swe nurty,
Zabiera domy i drzewa.
Jakoweś idą pomruki –
Drży nie poznana puszcza,
Dęby się groźnie ozwały,
Cóż to za moc je poduszcza?
A nad tą dolą – niedolą
Poranna nieci się zorza,
Na pieśń mą Ojczyzny pełną,
Spływa promienność jej boża.
W mej pieśni, bogatej czy biednej
Przyzna mi ktoś lub nie przyzna
Żyje, tak rzadka na wargach,
Moja najdroższa Ojczyzna.
* * *
Вуста мої мовлять рідко —
Не їхня в тому провина —
Напоєне кров'ю слово,
Дороге моє: батьківщина.
Я бачив, як на базарах
Змагаються цілодобово
Купчики —хто голосніше
Вимовить оте слово.
Я бачив — живуть найкраще
З патріотичного крику.
Хто хвалить вітчизну, той має
Пошану й платню велику.
Я бачив — яка ж то огида!
Цілують їй ноги й руки,
3 порадами пруться до неї
Найзвичайніші падлюки.
Я бачив ліниві й бездушні
Найрізноманітніші юрми,
Де рештки сумління глушать
Оркестрів святкових сурми.
Знамена і короговки,
Процесії і промови —
Ця велич фальшива зникає,
Як з вітром жменя полови.
Тому не дивуйтесь — може,
Хтось правду за мною визна —
Що на вустах моїх рідко
З'являється слово: вітчизна.
Лиш брат і сестра — найближчі,
Збідовані попідтинню, —
Ті знають, що глибоко в серці
Переховую ту святиню.
Той брат і сестра — з-поміж люду,
І знають вони дороги,
Котрими моя Обранка
Проходить, ранячи ноги.
Зарослі путі деревієм,
Підбілом і лопухами...
Йдемо ми обоє. Тополі
Зітхають услід за нами.
Стаємо на тихих могилах,
Вслухаємось, аж допоки
Священа надія наша
Озветься із-під опоки.
Золотиться дозріле збіжжя.
Громадка женців сиротилива
Починає роботу. Вітчизна
Мріє про добрі жнива.
Мені на чоло долоню
Кладе вона й каже: «Сину,
Бережи ти в душі надію
І радість — наснагу єдину.
Твоєю опорою буде
Земля оця буйна і жизна,
Це — я, це — твоя найдорожча,
Споконвічна твоя вітчизна!»
Злочинець стоги пшеничні
Підпалює — грає тривога.
Під брамою неба вмирає
3 розпуки людина вбога.
Чума появилася, голод
Гуляє, як смерті хвища.
Хрести піднімаються свіжі,
Заселяються кладовища.
Вітри налітають осінні,
Перекидають загати.
Клубляться чорні хмари —
Хто може їх розігнати?!
Якась величезна річка,
Набухши розливами крові,
Забирає будинки й дерева
В бистрини свої пурпурові.
Гудуть громи невідомі,
Тремтить непробудна пуща,
Дуби обзиваються грізно, —
Що ж то за сила гримлюща?
На долю оту чи недолю
Зірниця з блакитного ложка
Дивиться, пісню вмиває
ЇЇ осяйливість божа.
Це пісня моя — чи багата,
Чи бідна вона, чи причинна, —
У ній, а не в слові крикливім,
Живе моя батьківщина.
переклав Дмитро Павличко