«Що мене натхнуло — дружба чи кохання?»

Не заздрить, не надимається, не поводиться нечемно... Поезію про любов варто перечитувати не лише в День закоханих. Сьогодні пропонуємо вашій увазі три вірші про кохання: Яна Анджея Морштина, Адама Міцкевича та Василя Стуса.

Ілюстраційне фото

Pxhere.com — CC0 Domena publiczna

Jan Andrzej Morsztyn

 

Do Trupa

 

Leżysz zabity i jam też zabity,

Ty — strzałą śmierci, ja — strzałą miłości,

Ty krwie, ja w sobie nie mam rumianości,

Ty jawne świece, ja mam płomień skryty,

 

Tyś na twarz suknem żałobnym nakryty,

Jam zawarł zmysły w okropnej ciemności,

Ty masz związane ręce, ja wolności

Zbywszy mam rozum łańcuchem powity.

 

Ty jednak milczysz, a mój język kwili,

Ty nic nie czujesz, ja cierpię ból srodze,

Tyś jak lód, a jam w piekielnej śreżodze.

 

Ty się rozsypiesz prochem w małej chwili,

Ja się nie mogę, stawszy się żywiołem

Wiecznym mych ogniów, rozsypać popiołem.

 

 

Ян Анджей Морштин

 

До трупа

 

Тебе забила смерть, мене – стріла

Кохання влучила, я теж забитий.

Свіча понад тобою зацвіла,

А наді мною – пломінь, в тьму сповитий.

 

Ти покривалом жалібним накритий,

Мої чуття вкриває саван-мла,

Ти зв’язаний, мій ум несамовитий

Кайданами скувала доля зла.

 

Мовчиш, а моя мова – тихі квили;

Не чуєш болю, я – пекучий біль;

Ти – лід, я – жертва чортових свавіль;

 

Ти в прах обернешся в нутрі могили,

Я ж стати попелом не маю сили,

Бо полум’ям зробився я всуціль!

 

переклав Дмитро Павличко

 

Adam Mickiewicz 

 

Niepewność

 

Gdy cię nie widzę, nie wzdycham, nie płaczę,

Nie tracę zmysłów, kiedy cię zobaczę;

Jednakże gdy cię długo nie oglądam,

Czegoś mi braknie, kogoś widzieć żądam;

I tęskniąc, sobie zadaję pytanie:

Czy to jest przyjaźń? czy to jest kochanie?

 

Gdy z oczu znikniesz, nie mogę ni razu

W myśli twojego odnowić obrazu;

Jednakże nieraz czuję mimo chęci,

Że on jest zawsze blisko mej pamięci.

I znowu sobie powtarzam pytanie:

Czy to jest przyjaźń? czy to jest kochanie?

 

Cierpiałem nieraz, nie myślałem wcale,

Abym przed tobą szedł wylewać żale;

Idąc bez celu, nie pilnując drogi,

Sam nie pojmuję, jak w twe zajdę progi;

I wchodząc, sobie zadaję pytanie:

Co tu mię wiodło? przyjaźń czy kochanie?

 

Dla twego zdrowia życia bym nie skąpił;

Po twą spokojność do piekieł bym zstąpił;

Choć śmiałej żądzy nie ma w sercu mojem,

Bym był dla ciebie zdrowiem i pokojem.

I znowu sobie powtarzam pytanie:

Czy to jest przyjaźń? czy to jest kochanie?

 

Kiedy położysz rękę na me dłonie,

Luba mię jakaś spokojność owionie;

Zda się, że lekkim snem zakończę życie,

Lecz mnie przebudza żywsze serca bicie,

Które mi głośno zadaje pytanie:

Czy to jest przyjaźń? czyli też kochanie?

 

Kiedym dla ciebie tę piosenkę składał,

Wieszczy duch mymi ustami nie władał;

Pełen zdziwienia, sam się nie postrzegłem,

Skąd wziąłem myśli, jak na rymy wbiegłem;

I zapisałem na końcu pytanie:

Co mię natchnęło? przyjaźń czy kochanie?

 

Адам Міцкевич

 

Непевність

 

 

Вдалині від тебе не тужу, не плачу,

Розуму не трачу, як тебе побачу,

А проте, як часом довго не стріваю,-

Все чогось сумую, все когось шукаю.

I в журбі до серця підплива питання:

Чи це тільки дружба, а чи це кохання?

 

Ти з очей зникаєш, і вже я не в силі

Одновити в думці риси твої милі,

Хоч мені й говорить прагнення щоденне,

Що ти завжди близько, завжди біля мене.

Та мене хвилює давнє запитання:

Чи це тільки дружба, а чи це кохання?

 

Сумував я тяжко, та своєї скрути

Не давав ніколи я тобі відчути;

Без мети блукав я і втрачав дорогу,

А прибившись часом до твого порогу,

Входив я, сховавши в серці запитання:

Чи це тільки дружба, а чи це кохання?

 

Задля тебе навіть смерть була б легкою,

В пекло я подався б для твого спокою,

Хоч не маю зваги серцю наказати —

I твоїм здоров'ям, і спокоєм стати.

Сушить мені мозок те лихе питання:

Чи це тільки дружба, а чи це кохання?

 

Як руки твоєї дотик відчуваю,

Наче в любий спокій весь я поринаю.

Я б заснув навіки в тую мить, здається,

Коли б не будило серце, в котрім б'ється,

Невідступно б'ється грізне запитання:

Чи це тільки дружба, а чи це кохання?

 

Коли я цю пісню віршував без тями,

Віщий дух моїми не владав устами,

Сам не знаю звідки, стежками якими

Узялися мислі і набігли рими,

Як я в кінці вірша вкарбував питання:

Що мене натхнуло — дружба чи кохання?

 

1825

 

переклав Леонід Первомайський

 

Василь Стус

 

* * *

Я знаю —

ми будем іще не раз бродити з тобою,

слухати ліс притихлий,

старих і мудрих сорок,

вирізняти гудки азотнотукового заводу,

чути постріли на мовчазному полігоні,

і, лячна, наслухатиме нас земля.

 

Розгублена між роботою і дозвіллям —

вечірньою школою, чергами, перукарнею;

дощовою погодою і театром,

комсомольськими зборами, подругами з гуртожитку,

ти прийдеш до мене

самотня, настрашена і чужа,

розграбована на всі свої сто шістдесят сантиметрів зросту.

 

І разом з тобою ми заходимося визбирувати

роздаровані уста, очі, пам'яті,

погляди, губи, плечі,

розшукаємо все — до найменшого панігтя,

щоб, затиснена в себе як в кулачок,

ти ставала цільною й неушкодженою,

реставрована для мого охриплого

горлового шепоту щастя.

 

Поки ж тебе немає,

ти виповнюєшся на мене самого.

Чекання, вибираючи мене,

обростає гудками, пострілами, криками,

заким не стане тобою,

лишивши мені велике нащулене вухо —

відчути визубрені

твої підбори самотні.

X 1962

 

Wasyl Stus

 

* * *

 

Wiem,

jeszcze nie raz będziemy się włóczyć,

słuchać ściszonego lasu,

starych roztropnych srok,

wyławiać dźwięki syren

przy fabryce nawozów azotowych,

słuchać wybuchów na niemym poligonie,

a przerażona ziemia będzie słuchać nas.

 

Zagubiona między pracą a czasem wolnym –

wieczorową szkołą, kolejkami, fryzjerem;

deszczową pogodą i teatrem,

zebraniem komsomołu, przyjaciółkami w akademiku,

przyjdziesz do mnie

samotna, wystraszona i obca,

ograbiona ze wszystkich stu sześćdziesięciu siedmiu centymetrów wzrostu.

 

I zaczniemy

przywracać

porozdawane usta, oczy, pamięć,

spojrzenia, wargi, ramiona,

odszukamy wszystko – do ostatniego paznokcia,

żebyś, zaciśnięta w sobie jak w piąstce,

stawała się kompletna i nietknięta,

gotowa na mój ochrypły

gardłowy szept szczęścia.

 

Ale dopóki cię nie ma,

tonę w tobie.

Czekanie mnie pochłania,

obrasta w syreny, wybuchy, okrzyki,

aż stanie się tobą,

nadstawi wielkie ucho –

usłyszeć twoje samotne

zdarte obcasy.

 

październik 1962

 

przełożył Marcin Gaczkowski

Запрошуємо послухати передачу в звуковому файлі.

МҐ