Олег Коцарев
ЗОНИ БАЖАННЯ
Літо танцювало з собою сонний танець,
я перейшов ромський цвинтар, що його влітку
добре стеріг сидячи добрий мертвий собака усміхнений,
перейшов кілька залізниць, розкиданих у різні боки, мов перемішані
шари торта «Наполеон», болітце, туалет, схожий на колоду карт,
щось іще й опинився на кінцевій трамваю. Двадцять сьомий рухався
обережно і з рокотінням у горлі, безуспішно анонсуючи якусь масштабну пригоду — слово «анонс» набагато чесніше за «обіцянку»,
чи не так?
Я сидів біля вікна. І читав книжку Світлани Шліпченко «Архітектурні принципи постмодернізму». В анотації до видання авторку атестували
«академічною терористкою», й вочевидь я — під її впливом —
теж регулярно здійснював мікротеракти:
засинав під час читання та падав головою об вікно,
всі інші пасажири лякалися кожного разу, як уперше, озирались
тоді я прокидався, знаходив втрачений рядок і знову читав.
Насправді книжка була цікава, засинав я радше через задуху,
особливо мені подобалися пасажі про анонімні зони,
чи як воно називалося, вибачте, все-таки минуло років так
двадцять один, двадцять два чи двадцять три,
я читав і уявляв різні майже нікому не цікаві, не позначені
пам’ятниками, легендами місцини на зразок залізничної розв’язки,
з якої оце нещодавно вийшов, чи звалища біля коксохімічного,
або підвісного мосту, від якого зосталися тільки поруччя.
Стільки років, але я часто вертаюся до цього моменту.
Спека, сонце, удар об вікно, книжка, потріскана трамвайна фарба,
нестримне багатство пилюки на вулиці, анонімні зони.
Чи не доказ це, що часу нема чи, принаймні, місцями, часом
може не бути?
Адже я опиняюся справді там, і все воно є.
Тепер я думаю про інші зони міського простору.
Вирішив назвати їх зонами бажання.
Наприклад, дитячі майданчики — діти носяться тут швидко, як бажання,
втілюють миттєві ідеї,
падають,
лізуть,
сміються, лаються, гойдаються,
стають тваринами чи мерцями і повертаються,
тікають від батьків у таємну кімнату —
куток за будівлею, що ніяк не здасться в оренду.
А потім я помітив, як з однією дівчинкою
прийшов на майданчик її п’яний батько
і, на відміну від інших батьків, закутих в очікування,
став теж веселитися,
разом з дочкою стрибати на батуті (батут витримав!),
з’їздити з гірок,
кричати і реготати.
Отак. І вечорами ж на деякі дитячі майданчики
приходять дорослі зі своїми бажаннями:
гойдатися на гойдалках,
кричати і співати,
борюкатися,
перорально й не тільки стимулювати себе речовинами,
цілуватися, фліртувати, кохатися,
фотографувати їжаків,
тертись об дерева своїм еґо.
Подібне відбувається в скверах, парках і генделиках.
А в дворі мого будинку
таку зону бажання створили в кущах між смітником і гаражами,
звідти часто лунає крик, сміх і шашличний запах.
Якщо місто відроджується після війни, моровиці
чи ще якогось лайна,
одними з перших оживають зони бажання.
Зони бажання.
Зони бажання.
Уявляю пародію на пісню з таким приспівом.
Уявляю, як знайомлюсь із солов’єм у зоні бажання.
Уявляю, як засинаю там і вдаряюся головою об пахку акацію,
а з неї на мене падає
книжка «Архітектурні принципи постмодернізму».
Олег Коцарев: «Зони бажання»
STREFY POŻĄDANIA
Lato tańczyło senny taniec samo ze sobą,
minąłem romski cmentarz, którego latem dobrze strzegło
dobre martwe psisko w pozycji siad i z uśmiechem od ucha do ucha,
minąłem kilka linii kolejowych, rozrzuconych tam i siam jak warstwy tortu Napoleon,
minąłem jakieś bagienko, toaletę jak talia kart,
coś tam jeszcze, aż trafiłem na pętlę tramwajową. Dwudziestka siódemka sunęła
ostrożnie i przez turkoczącą gardziel zapowiadała nową przygodę
– „zapowiedź” brzmi uczciwiej niż „obietnica”
prawda?
Siedziałem przy oknie. Czytałem książkę Switłany Szlipczenko Założenia architektury postmodernizmu. W nocie wydawniczej autorkę tytułowano
„terrorystką akademicką”, więc – pewnie pod jej złym wpływem –
dokonywałem mikrozamachów:
zasypiałem przy lekturze i waliłem głową w szybę,
za każdym razem pasażerowie byli tak samo przerażeni jak za pierwszym, patrzyli na mnie
a ja się budziłem, odszukiwałem zagubioną linijkę i czytałem dalej.
Zasypiałem raczej przez duchotę, bo książka była ciekawa,
największe wrażenie wywarły na mnie passusy o strefach anonimowości,
czy jak tam było, darujcie, ale minęło już ze dwadzieścia jeden lat
albo i dwadzieścia dwa a może i trzy
zaczytany wyobrażałem sobie miejsca, które nikogo nie obchodzą,
miejsca nieuwzględnione na mapach,
nieupamiętnione na tablicach
jak tamto rozgałęzienie torów,
albo hałdy odpadów z kombinatu koksochemicznego,
albo wiszący most, po którym została tylko poręcz.
Upłynęło tyle lat, a ja często wracam do tamtej chwili.
Skwar, słońce, uderzenie w szybę, książka, łuszcząca się farba tramwaju,
nieprzebrane bogactwo ulicznego pyłu, strefa anonimowości.
Czy to aby nie dowód, że czas nie istnieje, a przynajmniej na to, że czasem może czasu nie być?
Wciąż tam trafiam, wciąż tam jest, jak było.
Dziś rozmyślam o innych strefach przestrzeni miejskiej.
Nazywam je strefami pożądania.
Na przykład place zabaw – dzieci wirują jak żądze,
realizują krótkoterminowe projekty,
wywracają się,
czołgają,
rechoczą, wściekają się, huśtają,
zmieniają się w zwierzęta, w trupy, wracają do dawnych postaci.
Chowają się przed rodzicami w sekretnym zakątku
za tym budynkiem do wynajęcia, którego nikt nigdy nie wynajmie.
Widzę, że razem z pewną dziewczynką
zjawił się na placu zabaw jej pijany tatuś
i w przeciwieństwie do innych rodziców, zakładników wiecznego czekania,
też bawi się w najlepsze,
skacze z córką na trampolinie (trampolina wytrzymuje!),
zjeżdża ze zjeżdżalni,
drze się w niebogłosy i pęka ze śmiechu.
Wieczorami na place zabaw
ściągają dorośli, by zaspokajać żądze:
huśtać się na huśtawkach,
krzyczeć i śpiewać,
brać się za łby,
zażywać najrozmaitsze doustne (albo niekoniecznie) środki stymulujące,
całować się, flirtować, kochać się, fotografować jeże, rozbuchanym ego ocierać się o drzewa.
Podobną tendencję obserwujemy na skwerach, w parkach i knajpach.
A na moim podwórzu
Strefa pożądania wyrosła w krzakach między śmietnikiem a garażami,
Często dobiegają stamtąd wrzaski, śmiechy i swąd grilla.
Kiedy miasto podnosi się po wojnie, zarazie
albo innym gównie,
strefy pożądania odradzają się w pierwszej kolejności.
Strefy pożądania.
Strefy pożądania.
To mógłby być refren przekręconej piosenki.
Wyobrażam sobie, że w takiej strefie słucham słowika.
Wyobrażam sobie, że tam zasypiam i tłukę głową w pachnącą gałąź akacji,
z której spada na mnie
książka Założenia architektury postmodernizmu.
przełożył Marcin Gaczkowski
Запрошуємо послухати поезію у звуковому файлі — читають Яна Стемпнєвич і Марцін Ґачковський.
МҐ
